Філософія (поглиблений курс):Іспит(частина 2)

Ця стаття відноситься до групи довідкових статей для студентів ФІН.

• Портал:Інформаційні науки

Філософія (поглиблений курс):Іспит

Синергетика та її роль у формуванні сучасної наукової картини світу

Синергетика - вивчення природних явищ на основі принципу самоорганізації. За Хакеном, синергетика займається вивченням систем, що складаються з величезної кількості частин, компонентів чи підсистем, які складним чином взаємодіють між собою. Взаємодія між такими компонентами знаходиться в стані нестабільності.

Синергетику цікавить питання про те, як саме системи чи їх частини проводять зміни, цілком обумовлені процесами самоорганізації. Парадоксальним здавалося те, що при переході від невпорядкованості до впорядкованості усі системи поводяться схожим чином. Системи, що саморозвиваються, знаходять внутрішні форми адаптації до навколишнього середовища. Умови нерівноваги спричиняють корпоративну поведінку елементів, які в умовах рівноваги поводилися автономно. Синергетичні системи на неорганічному рівні утворюють впорядковані просторові структури. На рівні одноклітинних організмів взаємодіють за допомогою сигналів. На рівні багатоклітинних організмів - багатогранна кооперація. Робота головного мозку - "шедевр кооперації клітин".

Синергетика використовує математичні моделі для опису нелінійних процесів, встановлює, які процеси самоорганізації відбуваються в суспільстві та природі, якого типу нелінійні закони керують цими процесами і за яких умов, встановлює, на яких стадіях еволюції хаос може грати позитивну роль, а коли негативну. Застосування синергетики обмежене:

1. Вона вивчає лише масові процеси, але не індивідів
2. Не враховує роль фактора свідомості духовної сфери
3. Застосовна до вивчення процесів, що детерміновані невеликою кількістю фактів (але при розвитку ця кількість зростає).

Системи, що складають предмет вивчення синергетики, можуть бути різноманітної природи, і вивчатися спеціально різними науками (фізика, хімія, біологія). Але ці науки вивчають системи різними, специфічними для них, способами, що робить результати такого вивчення недоступними для інших наук. Синергетику ж цікавлять загальні закономірності еволюції систем довільної природи. Вона описує цю еволюцію "інтернаціональною" мовою, встановлює ізоморфізм між явищами, описаними різними науками, але такими, що зводяться до спільної моделі. Синергетика - щось типу інтерфейсу між науками, вона дозволяє досягнення однієї науки робити доступними для інших наук. Синергетика - метанаука, що підмічає та вивчає загальний характер закономірностей, які до цього вивчалися різними науками.

Раніше складні системи вивчалися в двох різних аспектах. Перший підхід - розділити систему на частини і вивчати їх окремо, будуючи гіпотези про структуру чи функціонування системи в цілому (редукціонізм). Інший підхід - вивчення системи в цілому, не зважаючи на взаємодію її складових (холізм). Синергетика наводить міст між цими підходами. Вона пропонує підхід проміжного рівня - макроскопічні процеси виникають самі собою, в наслідок самоорганізації частинок на мікроскопічному рівні.

Основна роль синергетики - комунікатор між науками, вона перекладала діалект наук на "високу латинь" міжнаукового спілкування. Оскількі синергетика - міждисциплінарний напрямок, вона мусить бути відкритою, готовою до діалогу. Діалогічність - ще одна риса синергетики. Процес дослідження світу перетворився з добування знеособленої інформації на живий діалог дослідника з природою. При цьому роль дослідника є значною.

Проблема реальності в інформатиці. Віртуальна реальність

Проблема віртуальної реальності: якщо віртуальна реальність - штучна, створена реальність, то саме в такій реальності людина живе з самого початку. Людина за своєю природою - не зовсім природна істота. Вона існує символічно, а тому і весь її світ також дещо штучне. Світ міфів і саг, літописів, культури в цілому - світ штучний, створений людиною, і в цьому розумінні віртуальний.

Поняття штучної реальності було введене вперше М. Крюгером в 1960-х рр. В 1989 Я. Ланьєр ввів популярний сьогодні терін "віртуальної реальності". Віртуалістика - філософський підхід, що вивчає віртуальні реальності. Це поліонтологічний підхід (реальностей є багато). Ще є моноонтологічний підхід (реальність одна, природна).

Властивості віртуальної реальності:

1. Породженість. Віртуальна реальність породжується активністю реальності, зовнішньої по відношенню до неї.
2. Актуальність. Віртуальна реальність існує актуально, лише "тут і тепер", поки активна реальність, що породжує її.
3. Автономність. В віртуальній реальності свій час, простір, закони існування.
4. Інтерактивність. Віртуальна реальність може взаємодіяти зі всіма іншими реальностями, в тому числі і з тією, яка її породжує.

В віртуалі людина може бути творцем, творити нову реальність - будувати наочний образ не лише того, що може бути матеріалізовано, а і того, що не може бути здійснено.

В віртуалі протікає розгортання творчого замислу не лише в формі зорових образів, а й у формі звуків, які супроводжуються різними відчуттями та емоційними станами.

Віртуальна реальність - вторинна реальність, яка певним чином відображає первинну, замінює її. Вона не є реальним об"єктом, проте може викликати реальні ефекти (банківський працівник, що оперує значками і цифрами на екрані, купляє чи продає акції підприємства, що призводить до реальних наслідків).

Перша історична форма віртуалізації - міф.

Друга форма - наукова картина світу - первинна реальність, яку ми сприймаємо за допомогою відчуттів, заміщується науковою картиною світу.

Соціотехнічна форма - основою віртуалізації стають засоби масової інформації і популярного мистецтва (кіно, ТБ, естрада), що несуть масові кліше.

Сучасна віртуальна реальність - модельне відображення дійсної реальності за допомогою технічних засобів, що створюють ілюзію цієї реальності.

Комп’ютерна віртуальна реальність - інтерактивне середовище, створене за допомогою комп"ютера. Вона має графічні, акустичні, пластичні та інші властивості. В неї користувач занурюється як глядач чи творець.

Для людини, яка взаємодіє з комп"ютером у віртуальній реальності, символічна складова стає настільки сильною, що затуляє всі інші реалії життя (людина відчуває себе супергероєм, шпілячи в ком"ютерні іграшки, і з готовністю відмовляється від спроб пережити щось подібне в реальності).

Небезпечні сторони. Людина поступово розчиняється в штучній, створеній нею реальності. Вона все більше залежить від неї (людина стає безпорадною, коли виходить з ладу якась електроніка, і вона стикається з первинною реальністю).

Наслідки:

1. Нові інформаційні технології відкривають небачені раніше можливості для розвитку інтелектуальної діяльності.
2. Докорінним образом змінюється навколишній світ людини та її сприйняття.
3. З’являються нові соціальні проблеми та ризики, серед яких однією з найважливіших проблем є пробема забезпечення інформаційної безпеки.

Поняття кіберпростору Інтернет і його філософське значення

Інтернет можна розглядати як особливу онтологічну реальність - кіберпростір. Метафора кіберпростору передбачає наявність певного віртуального світу, що представлений у свідомості і заповнений сховищами інформації, і до того ж постійно змінюється. Використовуючи таку метафору, можна сказати, що Інтернет-події не відбуваються у країнах чи містах, вони відбуваються у кіберпросторі.

Кіберпростір часто уявляють як гіпермережу децентралізованих мережних структур відкритого доступу. У цьому аспекті головними рисами кіберпростору є відкритість, компетентність, демократичність, готовність визнати та виправити помилки, оперативність реагування.

Інколи кіберпростір розглядають як гіпертекст, тобто вербальну структуру. Головними характеристиками стають зв’язність, конструктивність, повнота, структурованість.

Кіберпростір - соціотехнічна система. В нього включаються не лише блоки інформації, але і люди, представлені своїми проекціями (породжені ними тексти, повідомлення, зображення тощо). Кіберпростір хоча і існує десь в розподіленій мережі, проте ніде "тут" і "зараз". Тому він може бути уподіблений до віртуального світу.

Людина в кіберпросторі постає безтілесним створінням. Людина - віртуальне тіло, якого насправді нема, але в Інтернеті можуть існувати його біографія, дописи, твори тощо. За допомогою кіберпростору можна опинитися там, де "насправді" нас нема (у фізичному розумінні), взяти участь в дискусії чи комунікації. Людина може перенести своє віртуальне тіло у потрібне місце та час, взяти участь у конференції, а потім повернутися до дому, звідки вона, як реальне тіло, і не виходила. В кіберпросторі суттєвим є анонімний зв’язок. Людина може сформувати свій образ на власний розсуд. До кіберпростору не можуть бути застосовані закони жодної країни.

Кіберпростір використовується не лише у науці, а й в популярному мистецтві. Наприклад, у фільмі "Матриця" сама матриця виступає таким кіберпростором. В книзі "Лабиринт отражений" (С. Лук’яненко) кіберпростором виступає Діптаун, віртуальне місто. Реальною є всесвітня мережа, на основі якої будується це віртуальне місто, куди люди можуть входити за допомогою певних пристроїв.

Інтернет використовується у всіх проявах людського життя. Застосовують його і у філософії:

1. Використання інформаційних порталів
2. Використання сайтів наукових установ філософії, філософських організацій, факультетів тощо
3. Використання Інтернет-проектів, форумів, конференцій, присвячених філософії
4. Використання електронних бібліотек та каталогів
5. Використання електронних енциклопедій, словників, довідників.

Концепція інформаційного суспільства. Мережеве суспільство. Проблема особи в інформаційному суспільстві

Інформаційне суспільство - соціологічна та футуристична концепція, яка стверджує, що головним фактором суспільного розвитку є виробництво та використання науково-технічної та іншої інформації. Це різновид теорії постіндустріального суспільства.

Послідовники концепції інформаційного суспільства пов’язують його становлення з домінуванням четвертого, інформаційного сектора економіки (після господарства, промисловості та економіки послуг). Капітал та праця поступаються місцем інформації та знанню. В інформаційному суспільстві класи заміняються соціально недиференційовними "інформаційними спільнотами" (Е. Масуда). Традиційним громіздким корпораціям Тоффлер протиставляє маленькі економічні форми - індивідуальну діяльність на дому, "електронний котедж". Вони входять в загальну структуру інформаційного суспільства. Висувається проект глобальної електронної цивілізації - на базі синтезу телебачення, комп’ютерної служби та енергетики (Дж. Пелтон). Комп"ютерна революція поступово призводить до заміни традиційного друку електронними книгами, змінює ідеологію, перетворює безробіття на забезпечене дозвілля (Х. Еванс). Перспектива розвитку демократії пов’язується з розповсюдженням інформаційної техніки - кабельна мережа, що забезпечить двосторонній зв"язок громадян з владою. Ця концепція зустріла критику з боку гуманістично орієнтованих філософів та вчених, що вказують на негативні наслідки комп"ютеризації суспільства.

Поява цифрових мереж створила основу мережевого інформаційного суспільства. Медіалізація суспільства, дигіталізація (я хотів написати це слово =Р) всіх сторін життя, а також швидкий розвиток мережних технологій поклали початок новій парадигмі, що йде слідом за капіталістичною. Тривалість інкубаційного періоду інформаційної парадигми залежить від часу, який необхідний для адаптації людей до інформаційних технологій, які розвиваються дуже інтенсивно.

Термінологія класів мережного суспільства ще не встановилася. Проте умовно його можна поділити так. Вищий клас - нетократія:

• Куратори мереж. З одного боку нетократія розділена конкуруючими за ексклюзивні знання мережами, які очолюють куратори, а з іншого боку - об’єднана мережею єдиного кураторіату, що здійснює мережне керування світом.
• Етерналісти. Етерналісти формулюють стратегії та знання (філософію суспільства), які потім використовуються кураторами в практичній діяльності.
• Нексіалісти. Базуючись на досягненнях етерналістів, вони втілюють внутрішньо- та міжмережеву підприємницьку діяльність в інтересах нетократії.

Нижчий клас, існування якого нетократія заперечує так само, як буржуазія заперечувала існування пролетаріату, є консьюмтаріат - пролетаріат споживачів. До складу цього ж класу фактично потрапляють і капіталісти, зайняті традиційним виробництвом - розподілом.

Проблеми особи

1. Необхідність по-новому осмислити процес здобуття особистістю своєї ідентичності. Це пов’язано насамперед зі зміною ролі інформації в житті людини. В інформаційному суспільстві відбувається збільшення кількості інформації. При цьому вона розуміється як основний ресурс, джерело суспільних благ, засіб досягнення багатства та процвітання.
2. Формування, духовне становлення людини проходить уже не в традиційних рамках, коли соціальний статус батьків майже автоматично визначав суспільну та духовну долю кожної людини. В інформаційному суспільстві кожна особа має свободу вибору свого майбутнього. Тому серйозну небезпеку становлять ті культурологічні архетипи (або просто "чуваки"), які не служать розвитку суспільства, сприяють моральному розкладенню, падінню моралі.
3. Втрата особистістю можливості орієнтуватися у мінливому зовнішньому світі, перенасиченому інформацією, може сформувати потребу у використанні різноманітних засобів втечі від дійсності (cuban honey, afgan honey =)... Наркота, алкоголь), а також призвести до надмірного захоплення віртуальними світами, що знижує здатність взаємодії з навколишнім об’єктивним світом.

Для того, аби уникнути цих проблем, держава мусить:

1. Розвивати механізми для забезпечення прав та свобод особистості
2. Розвивати ті культурологічні архетипи, які зберігають зв’язок з історією та культурою людства, але водночас адекватні до змін
3. Залучати в процес інформатизації якнайширших шарів суспільства
4. Виробити справедливу міждержавну систему розподілу праці у сфері, що розглядається.

Аксіологічні проблеми сучасної науки

Развитие техногенной цивилизации подошло к критическим рубежам, которые обозначили границы этого типа цивилизационного роста. Это обнаружилось во второй половине XX в. в связи с возникновением глобальных кризисов и глобальных проблем.

Проблема выживания в условиях непрерывного совершенствования оружия массового уничтожения.

Проблема нарастания экологического кризиса. Два аспекта человеческого существования — как части природы и как деятельного существа, преобразующего природу, — приходят в конфликтное столкновение. Старая парадигма, будто природа бесконечный резервуар ресурсов для человеческой деятельности, оказалась неверной.Грозящая экологическая катастрофа требует выработки принципиально новых стратегий научно-технического и социального развития человечества, стратегий деятельности для коэволюции человека и природы.

Проблема сохранения человеческой личности, человека как биосоциальной структуры в условиях растущих и всесторонних процессов отчуждения. Человек, усложняя свой мир, все чаще вызывает к жизни такие силы, которые он уже не контролирует и которые становятся чуждыми его природе.

Проблема сохранения личности приобретает в современном мире еще одно, совершенно новое измерение. Впервые в истории человечества возникает реальная опасность разрушения той биогенетической основы, которая является предпосылкой индивидуального бытия человека и формирования его как личности.

Социальная ответственность в ракурсе биоэтики:

Стрессовые нагрузки, канцерогены, засорение окружающей среды серьезно трансформируют человека и разрушают его здоровье, ухудшают генофонд. Проблемы биоэтики возникли на стыке биологии и медицины. Ряд проблем вызван отношением к пациенту только как к объекту исследования или медицинской практики. К проблемной сфере относят взаимоотношения «врач — пациент». В условиях возрастающей формализации обязанностей врача, пациент предстает в роли носителя определенного заболевания, лишаясь всей полноты своих индивидуальных и социальных качеств.

В 70-х гг. XX в выделилась биоэтика экспериментирования на животных. В настоящее время идет процесс выработки основных критериев, допускающих эксперименты не только на человеке, но на животных.

С увеличением технизации медицины расширяются технологические возможности контроля и вмешательства в естественные проблемы зарождения, протекания и завершения человеческой жизни. Различные методы искусственной репродукции человека, замены пораженных органов и тканей, замещение поврежденных генов, активное воздействие на процессы старения приводят к тому, что во всех подобных случаях возникают пограничные ситуации, когда достижения НТП не прогнозируемы в их последствиях.

Генная инженерия дает возможности вмешиваться в генетический код человека и изменять его. Этот путь мыслится как позитивный в случаях лечения ряда наследственных болезней. Однако возникает опасность злоупотребление этими возможностями.

Проблемы манипуляции над человеческой психикой, воздействия на человеческий мозг составляют особую группу проблем.

Острой проблемой современности является технология клонирования.

Этическое регулирование науки и появление высокого уровня этической культуры, оцениваемые сегодня как жизненная необходимость, являются важной предпосылкой будущего развития науки. Это будет способствовать обеспечению качества моральности современной науки. Ученый должен проникнуться сознанием своей ответственности за судьбу человечества.

Традиційне та техногенне суспільства

А. Тоэнби описал 21 цивилизацию. Все их можно разделить на 2 большие группы: техногенные и традиционные.

Различия традиционной и техногенной цивилизаций носят радикальный характер:

1. Традиционные общества хар-ся:
   • замедленными темпами социальных изменений;
   • в культуре первостепенное значение имеют традиции, опыт предков, образцы и нормы
   • инновации не воспринимаются как высшая ценность;
   • ограничивается существование инноваций традицией;
   • человек воспринимается как часть целого, единого, группы;
   • (Лютий) наука займає соціокультурне місце;
   • (Лютий) екстенсивний просторовий розвиток.
   • Некоторые черты этих обществ сохранились до наших дней в основном в так называемых государствах 3-го мира, но рано или поздно столкновение с техногенной цивилизации приводит к коренным изменениям культуры, образа жизни и т.д.
   • (Лютий) Вади традиційного суспільства:
     • патріархальність, чи тоталітарність(хоча у техногенному теж є приклади);
     • ворожість до інновацій.
2. Основные черты техногенной цивилизации («западная»):
   • основной критерий при анализе - скорость разнообразных изменений;
   • главная ценность - инновация;
   • существует понятие автономной человеческой личности;
   • человек тесно не привязан ни к какой группе людей;
   • основная задача человека - переделка внешнего мира и в первую очередь природы для удовлетворения своих потребностей;
   • (Лютий) знищення індивідуального простору особистості;
   • (Лютий) перевага матеріальних цінностей над духовними;
   • (Лютий) відбувається атомізація суспільства;
   • наука - одна из высших ценностей цивилизации и культуры;
   • наука воздействует не только на сферу производства, но и почти на все сферы и виды человеческой деятельности;
   • (Лютий) виділяється нова функція науки - функція соціальної сили(наука стає методом впливу на усі сфери суспільства);
   • (Лютий) світ стає тісним, глобальним, віртуальним;
   • (Лютий) мінливість індивідуального розвитку (легка зміна культури соціальних ролей, релігії);
   • (Лютий) інтенсивний та часовий розвиток.

Техногенная цивилизация возникла в 15-17 столетиях н.э. в Европейском регионе. В дальнейшем этот тип осуществил определенную экспансию на весь окружающий мир. Существовавшие ранее традиционные цивилизации либо были поглощены техногенной, либо превратились в гибриды техногенной и традиционной.

Собственно развитие техногенной цивилизации начинается в 17 веке и проходит 3 стадии.

1. Предындустриальная (17-18)
2. Индустриальная (19-20)
3. Постиндустриальную (конец 20-21 век)

Предпосылки техногенной цивилизации:

1. античная культура, которая подарила 2 великих открытия:
   • способ регуляции социальных связей (античная демократия)
   • начало теоретической науки, первым образцом которой считается «Евклидова геометрия» (Степин)
2. Европейское средневековье - особое понимание человека и его роли в мире: «Человек – это образ и подобие Божье. Единственное существо обладающее разумом, способное проникнуть в тайны бытия».
3. В эпоху Ренессанса закладывается культурная матрица техногенной цивилизации. Человек - творец.

Важнейшей основой постиндустриальной жизнедеятельности становится прежде всего развитие техники, технологии, причем не только путем стихийно протекающих инноваций в сфере самого производства, но и за счет генерации все новых научных знаний и их внедрения в технико-технологические процессы.

Техногенная цивилизация оказалась динамичной, подвижной, агрессивной, т.к. она поглощает традиционные общества и культуры, оттесняет их на периферию.

(Лютий) Розвиток техногенної цивілізації підходить до критичної межі. Глобальні проблеми:

1. виживання(живих зараз більше усіх померлих разом);
2. вичерпання ресурсів планети;
3. проблема збереження людської особистості, як біосоціальної структури (відчуження людини від природи; зміна природи призводить до зміни і людини теж).

Незважаючи на підвищення якості умов життя людей, принесене техногенною цивілізацією, постає питання чи не завелику ціну за це заплачено.

(Лютий) Українське суспільство треба віднести до неофеодалізму (селяни і робітники + олігархи).

Сцієнтизм та антисцієнтизм

Сциентизм - концепция, заключающаяся в абсолютизации роли науки в системе культуры, в идейной жизни общества. В качестве образца науки Сциентизм обычно рассматривает естественные и точные науки.

Сциентизм не является строго оформленной системой взглядов, он представляет собой идейную ориентацию и проявляется по разному: от подражания точным наукам(применение искусственно математического символизма, аксиоматическое построение в анализе философско-мировоззренческих или социально-гуманитарных проблем , система дефиниций, логическая формализация) – до абсолютизации естественных наук как единственного знания и отрицания философско-мировоззренческой проблематики как лишенной познавательного смысла и значения (неопозитивизм).

(Лютий) Характеристики сцієнтизму:

1. Культ науки, як найвищої цінності суспільства;
2. Наука виступає, як культурно-світоглядний зразок;
3. Основний метод пізнання математико-природничий;
4. (Інтернет)Решения всех проблем человечества(в том числе и морально-этических, метафизических) заключаются в науке;
5. (Інтернет)Единственными верными научными методами являются методы наук и что они должны быть применимы в гуманитарных и социальных науках.
6. (Інтернет) "Для сциентизма характерно преувеличение роли науки в познании окружающего мира и человека, объявление ее вершиной развития культуры, убеждение в ненужности других сфер культуры" (О. Конт).

Антисциентизм считает возможности науки ограниченными в решении проблем человеческого существования, в крайних проявлениях оценивает науку враждебной человеческому существованию.Антисциентизм как альтернатива сциентизму подвергает науку и технику критике и скептически оценивает их возможности решить фундаментальные проблемы человека и социума. Он получил выражение в экзистенциализме, теориях Франкфуртской школы, в различных концепциях контркультуры и в экологических движениях

(Лютий) Характеристики антисцієнтизму:

1. засудження науково технічної революції;
2. висвітлення негативних наслідків наукової діяльності людства;
3. повернення до традиційного аграрного цивілізаційного типу;
4. загроза "людського фактору", як основної причини руйнівних процесів
5. (Internet) Приводятся разные драматические сценарии развития человечества, которые ведут к катастрофе вызванной научными достижениями неправильно применёнными человечеством.
6. (Інтернет)Майкл Полани: "современный Сциентизм сковывает мысль не меньше, чем это делала церковь."

Еще в добу Ренесанса Жан-Жак Руссо писал: "Через сколько ошибок, в тысячу раз более опасных, чем польза, приносимая истиною, нужно пройти, чтобы этой истины достигнуть".

Маркузе отмечает: «К тому же ситуация осложняется тем, что узкий частичный специалист (homo faber), который крайне перегружен, заорганизован и не принадлежит себе, — это не только представитель технических профессий. В подобном измерении может оказаться и гуманитарий, чья духовная устремленность будет сдавлена тисками нормативности и долженствования.»

М.Андрэ: "Адепты Сциентизма исказили жизнь духа, отказывая ему в аутентичности. Сциентизм, делая из науки капитал, коммерциализировал науку, представил ее заменителем морали".

(Лютий)Розв'язок протистояння у компромісі, оскільки люди уже не можуть повернутись в лоно природи. Цивілізація та суспільство стали невід'ємним атрибутом людства.

Цінності науки та проблема соціальної відповідальності

Научное познание регулируется идеалами и нормативами, в которых выражены представления о целях научной деятельности и способах их достижения.

Среди идеалов и норм науки:

• собственно познавательные установки, регулирующие на процесс воспроизведения объекта в различных формах научного знания;
• социальные нормативы, фиксирующие роль науки и ее ценность для общественной жизни на историческом этапе развития, управляют процессом коммуникации исследователей, отношениями научных сообществ, учреждений друг с другом, с обществом.

Познавательные идеалы науки имеют достаточно сложную организацию. В их системе можно выделить основные формы:

1. идеалы и нормы объяснения и описания,
2. доказательности и обоснованности знания,
3. построения и организации знаний. В совокупности они образуют своеобразную схему метода исследовательской деятельности, обеспечивающую освоение объектов определенного типа.

Базовыми ценностями науки можно считать еще Декартовые: культ разума, освобождение от мистики и домысла, точный расчет и критическая рефлексия.

Рациональность, как ценность науки: с рациональностью в первую очередь следует связать образ мыслей и действий, обладающий разумностью, целесообразностью, ясностью, отчетливостью.Рациональность — это определенный способ вписывания человека в мир. Человек может соотноситься с миром посредством любви к природе, к Богу, к жизни. Рациональность — такое вписывание в мир, которое опосредовано предварительной работой в мыслительном, идеальном плане и связано с пользой, надежностью, целесообразностью и общезначимостью.

Целостность, как ценность: осознание необходимости глобального всестороннего взгляда на мир. Сегодня стало очевидным, что принятие диалектики целостности, включенности человека в систему — одно из величайших научных достижений современного естествознания и цивилизации в целом.

Головними засадами науки були і залишають: об’єктивність, глибоке вивчення, аналізування і співставлення досліджуваного явища, обґрунтування і доказовість своїх тверджень.

(Лютий) Цінності науки,як сукупоності знань: нейтральність, точність, адекватність, доведеність.

(Лютий) Комплекс Сократа: проблема відповідальності вчених за свої винаходи (Сахаров і його воднева бомба).

Социальная ответственность в ракурсе биоэтики:

Стрессовые нагрузки, канцерогены, засорение окружающей среды серьезно трансформируют человека и разрушают его здоровье, ухудшают генофонд. Проблемы биоэтики возникли на стыке биологии и медицины. Ряд проблем вызван отношением к пациенту только как к объекту исследования или медицинской практики. К проблемной сфере относят взаимоотношения «врач — пациент». В условиях возрастающей формализации обязанностей врача, пациент предстает в роли носителя определенного заболевания, лишаясь всей полноты своих индивидуальных и социальных качеств.

В 70-х гг. XX в выделилась биоэтика экспериментирования на животных. В настоящее время идет процесс выработки основных критериев, допускающих эксперименты не только на человеке, но на животных.

С увеличением технизации медицины расширяются технологические возможности контроля и вмешательства в естественные проблемы зарождения, протекания и завершения человеческой жизни. Различные методы искусственной репродукции человека, замены пораженных органов и тканей, замещение поврежденных генов, активное воздействие на процессы старения приводят к тому, что во всех подобных случаях возникают пограничные ситуации, когда достижения НТП не прогнозируемы в их последствиях.

Генная инженерия дает возможности вмешиваться в генетический код человека и изменять его. Этот путь мыслится как позитивный в случаях лечения ряда наследственных болезней. Однако возникает опасность злоупотребление этими возможностями.

Проблемы манипуляции над человеческой психикой, воздействия на человеческий мозг составляют особую группу проблем.

Острой проблемой современности является технология клонирования.

Этическое регулирование науки и появление высокого уровня этической культуры, оцениваемые сегодня как жизненная необходимость, являются важной предпосылкой будущего развития науки. Это будет способствовать обеспечению качества моральности современной науки. Ученый должен проникнуться сознанием своей ответственности за судьбу человечества.

Науковий та міфологічний хронотопи: порівняльний аналіз

Хронотоп — объединенная в единую систему представлений пространственно-временная целостность.

Пространство и время в мифах

Миф — представление человека о мире и своем месте в нем, основанное на вере в мистические свойства предметов и существ, качественную неоднородность пространства и времени. Основной признак мифологического мышления — противопоставление “своего” и “чужого”: все “свое” воспринимается благим, все “чужое” — загадочным и опасным.

Миф имеет свой особый хронотоп — мифологическое пространство-время. Время мифа лишено протяженности — это либо вечное настоящее, либо эпоха первотворения, т.е. период, когда времени не было; возраст мифических героев не меняется (вечная юность, вечная старость). При мифологическом восприятии реального времени возникает представление о счастливых и несчастливых периодах. Так, священные дни — это время контакта с иным миром; то же происходит при мифологическом восприятии физического пространства.

Мифическое пространство воплощает представление о “своем” мире как о центре, со всех сторон окруженном иным миром. Необходимость мифологической защиты от “чужого” мира порождает образ “мировой ограды” как воплощения сил Порядка в противоположность иномирному Хаосу. “Мировая ограда” может представляться горами, но чаще всего — рекой, отделяющей мир живых от мира мертвых, или мировыми водами — неиссякаемыми запасами пресной воды и дождя. Бог—хранитель мировых вод — бог-мудрец и помощник людям, он является воплощением сил Космоса.

Еще более значимый мифологический образ — “мировая ось”, “утилитарное” назначение которой — поддерживать небо. Наиболее часто “мировая ось” имеет вид мирового древа, крона которого образует верхний мир, ствол находится в срединном, а корни — в подземном мире. Как воплощение сил Порядка мировое древо является древом судьбы — у его подножия богини определяют жребий людей (сканд. миф), кузнец кует судьбу людям (русск. былина). Поскольку мировое древо проходит через все миры, то оно является своеобразной лестницей, по которой мифологический герой странствует в иной мир. Другие формы “мировой оси” — мировая гора, на вершине которой обитают боги (греч. Олимп; инд. Меру), а также великан (греч. Атлант, ведич. Вишну).

Пространство и время в науке

Античність (1-3).

1. Пред ставители элейской школы в Древней Греции отрицали возможность существования пустого пространства или, по их выражению, небытия.
2. Эмпедокл, поддерживал учение о невозможности пустоты, утвер ждал реальность изменения и движения. Он говорил, что рыба, например, передвигается в воде, а пустого пространства не су ществует.
3. Демокрит утверждал, что пустота существует, как материи и атомы, и необходима для их перемещений и соединений.
4. В доньютоновский период развитие представлений о про странстве и времени носило стихийный и противоречивый характер. В "Началах" Евклида пространственные характеристики объектов впервые обрели строгую математическую форму. В это время зарождаются геометрические представления об одно родном и бесконечном пространстве.
5. Геоцентрическая система К. Птолемея( труд "Альмагест") господствовала в естествознании до XVI в. Первая универсальная математическая мо дель мира, в которой время было бесконечным, а пространство конечным, включающим в себя равномерное круговое движе ние небесных тел вокруг неподвижной Земли.
6. Коренное изменение в гелиоцентрической системе мира, разви той Н. Коперником ( "Об обращениях небесных сфер"). Принципиальное отличие — концепция единого однородного пространства и равномерности течения времени обрела реаль ный эмпирический базис. Признав подвижность Земли, Коперник в своей теории от верг все ранее существовавшие представления о ее уникально сти, "единственности" центра вращения во Вселенной. Тем са мым теория Коперника не только изменила существовавшую модель Вселенной, но и направила движение естественно научной мысли к признанию безграничности и бесконечности пространства.
7. Космологическая теория Д. Бруно связала воедино беско нечность Вселенной и пространства.Представляя Вселенную как "целое бесконечное", как "единое, безмерное пространство", Бруно делает вывод и о безграничности пространства, ибо оно "не имеет края, предела и поверхности".
8. Практическое обоснование выводы Бруно получили в "физике неба" И. Кеплера и в небесной механике Г. Галилея. В гелиоцентрической картине движения планет Кеплер уви­дел действие единой физической силы. Он установил уни версальную зависимость между периодами обращения планет и средними расстояниями их до Солнца, ввел представление об их эллиптических орбитах. Концепция Кеплера способст вовала развитию математического и физического учения о пространстве. Общий принцип классической механики — принцип от носительности Галилея: все физиче ские (механические) явления происходят одинаково во всех системах, покоящихся или движущихся равномерно и прямо линейно с постоянной по величине и направлению скоростью. Инерциальные системы.
9. Рационалистическая физика Р. Декарта, создал первую универсальную физико-космологическую картину мира. В основе: все явления природы объясняются механическим воздействием элементарных материальных частиц. Он ввел координатную систему, в которой время представлялось как одна из пространственных осей. Тезис о единстве физики и геометрии привел его к ото ждествлению материальности и протяженности. Исходя из этого тезиса он отрицал пустое пространство и отождествил пространство с протяженностью. Соотношении длительно сти и времени. Длительность "соприсуща мате риальному миру. Время — соприсуще человеку и потому является модулем мышления.

Ньютон. закон всемирного тяготения. Распространив на всю Вселенную закон тяготения, Ньютон рассмотрел и возможную ее структуру. В рамках гравитационной модели Вселенной утверждается представление о бесконечном пространстве, в котором находятся космические объекты, связанные между собой силой тяготения. два типа понятий пространства и време ни: абсолютные (истинные, математические) и относительные (кажущиеся, обыденные)

Пространство считалось бесконечным, плоским, "прямо линейным", евклидовым. Его метрические свойства описыва лись геометрией Евклида. Оно рассматривалось как абсолют ное, пустое, однородное и изотропное (нет выделенных точек и направлений) и выступало в качестве "вместилища" материаль ных тел, как независимая от них инерциальная система.

Время понималось абсолютным, однородным, равномер но текущим. Оно идет сразу и везде во всей Вселенной "единообразно и синхронно" и выступает как независимых материальных объектов процесс длительности.

Теории относительности Эйнштейна. Спеціальна теорія відносності внесла фундаментальні зміни в закони класичної механіки. З точки зору спеціальної теорії відносності простір і час тісно пов'язані між собою. Їх слід вважати єдиним чотиривимірним многовидом, що має назву „простір-час”. Спостерігачі, що рухаються один відносно одного, по-різному визначають "просторові" і "часовий" напрямки у цьому многовиді. Тому простір і час більше неможливо розглядати як дві окремі сутності.

Загальна теорія відносності доповнила цю картину тим, що енергія гравітаційного поля (породжена матерією) здатна деформувати простір-час так, що „прямі” лінії в просторі та часі мають властивості „кривих” ліній. Поблизу масивного тіла викривляється не лише простір, а простір-час, внаслідок чого змінюється не лише просторова форма траекторій, а й часові параметри руху: тіла зазнають прискорення (сповільнення). Реальний простір є тривимірним, а простір-час — чотиривимірним.

Если специальная теория относительности — это теория неискривлённого пространства, то общая теория относительности, по замыслу Эйнштейна, должна была рассмотреть более общий случай, пространство-время с переменной метрикой (псевдориманово многообразие). Причиной искривления пространства-времени является присутствие материи, и чем больше её энергия, тем искривление сильнее.

Зміна методологічної свідомості сучасної цивілізації

21 ст. - століття людини.

Наукове знання раніше не залежало від людського фактору (не важливо, хто виголошує знання).

Тепер важливо, з чиїх вуст виголошується знання, яка диспозиція владних сил наявна в суспільстві. Часто науку заганяють в прокрустове ложе мілітаризму, влади.

При зміні парадигми знання - на скільки важливо враховувати лдський фактор? Зараз важливо, хто, де, коли проводив експеримент. Багатоманітна картина наукового пізнання. Соціальні, політичні, людські принципи (діалогізм). В різних культурах будуюьться свої принципи, своя методологічна основа, які не завжди співпадають. Тому необхідний діалог. Єдність людини і світу.

Нова раціональність як утвердження духовності

Современные ученые, размышляя о специфике развития науки, подчеркивают, ее рациональность, представляющая собой развертывание рационального способа освоения мира. С рациональностью в первую очередь следует связать образ мыслей и действий, обладающий разумностью, целесообразностью, ясностью, отчетливостью. Рационалист хочет видеть мир законосообразным. Рациональность — это определенный способ вписывания человека в мир. Человек может соотноситься с миром посредством любви к природе, к Богу, к жизни. Рациональность — такое вписывание в мир, которое опосредовано предварительной работой в мыслительном, идеальном плане и связано с пользой, надежностью, целесообразностью и общезначимостью.

С одной стороны, научную рациональность связывают с историей развития науки и естествознания, с совершенствованием систем познания и с методологией. В этом отождествлении рациональность покрывается логико-методологическими стандартами. С другой стороны, рациональность синонимична разумности, истинности, где проблемы выяснения критериев истинного знания, совершенствования языка познания.

Три стадии исторического развития науки, каждую из которых открывает глобальная научная революция, можно охарактеризовать как три исторических типа научной рациональности, сменявших друг друга в истории техногенной цивилизации. Это классическая; неклассическая и постнеклассическая рациональность.

Классический тип научной рациональности (XVII – 1 п. XIX вв.), центрируя внимание на объекте, стремится при теоретическом объяснении и описании элиминировать все, что относится к субъекту, средствам и операциям его деятельности.

Неклассический тип рациональности учитывает связи между знаниями об объекте и характером средств и операций деятельности, рассматривая объект как вплетенный в человеческую деятельность.

В современную эпоху происходят новые радикальные изменения в основаниях науки. Постнеклассическая рациональность расширяет поле рефлексии над деятельностью. Он учитывает соотнесенность получаемых знаний об объекте не только с особенностью средств и операций деятельности, но и с ценностно-целевыми структурами. Объектами современных междисциплинарных исследований все чаще становятся уникальные системы, характеризующиеся открытостью и саморазвитием. Возникновение нового типа рациональности и нового образа науки не следует понимать как полное исчезновение представлений и методологических установок предшествующего этапа. Напротив, между ними существует преемственность.

Черты постнеклассической рациональности проявляются при переходе к исследованию сложных исторически развивающихся систем. Увеличение разнообразия научных стратегий расширяет и поле мировоззренческих оснований современной науки. Теперь и преобразующую деятельность человека и саму природу начинают понимать иначе. Техника и научное знание существенно влияют на природу и человека. Законы природы не вечны, а обусловлены исторически и культурно, а человеческое действие есть орган эволюции природы. Природа является не только условием человеческой деятельности и прогресса, но и их целью. Она отвечает человеку, ассимилирует его усилия и активность. Идеал естествознания сейчас пересматривается с учетом различения природы, написанной на языке математики, природы как планетарного экологического организма и социальной природы.

(Лютий) Постнекласична раціональність враховує співвідношення не лише між об'єктом та суб'єктом, але й те, як знання корелює з моральними соціальними культурними ціностями. Техногенна цивілізація потребує врахування соціогуманітарних факторів. Розглядається ідея цілісності, як парадигми в науці, що повинна враховувати різноманітні глобальні фактори. Розглядається цілісність суспільства, біосфери, ноосфери, світогляду. В ХХ ст. стало зрозуміло,що не можна протиставляти природничі та гуманітарні науки. Йде тенденція до поєднання релігійнних вчень з наукою (Каппер "Даофізики"), застосовуються філософські підходи( науково-теоретичного знання до науково-духовного).

Об’єктивність та когерентність в історії науки

Наука має свою історію, історичний вимір. Наука в стані зародження дуже відрізняється від сучасної науки. Як розумілася об"єктивність тоді і тепер? Когерентність (співвідносність) - чи можна сказати, що в часи Античності була не-наука, а зараз - тру наука?

Закони, сформульовані Ньютона, були переглянуті Ейнштейном. Проте Ньоютон не скасовується. Когерентність зберігається не просто тому, що знання тупо накопичуються, а тому, що знання оформлюються, огранюються. Наука знаходить місце попередньому знанню і зберігає континууи знання.

Якщо в Античності була геоцентрична система, то це не означає, що це знання не є об"єктивним і ненауковим. Теперішній стан науки віддзеркалює інший зріз, який згодом теж може змінитися. Наскільки ми можемо примирити протилежності.

Наука і філософія. Наука і мистецтво

Наука - социокультурная творческая деятельность по получению нового знания и результат этой деятельности: совокупность знаний, приведенных в целостную систему на основе определенных принципов, и процесс их воспроизводства.

Основные стороны бытия науки:

1. Наука как познавательная деятельность;
2. результат процесса познания;
3. как социальный институт;
4. как особая сфера культуры.

(далі через тире порівняння науки та мистецтва) (TODO: зробити нормальну таблицю)

1. Копирует реальность — Конструирует реальность
2. Объективность знания — Логичностный хар-р знаний.
3. Ориентация на закономерное — Ориентация на уникальное (импрессионизм)
4. Универсальный хар-р научного знания — Национально-обусловленный способ видения мира
5. Оперирует понятиями и категориями — Оперирует образами (Иисус...)
6. Эмоциональная нейтральность — Эмоциональность, вершина - чувство катарсиса (театр)
7. Развивается линейно: последующие поколения ученых знают лучше мир, чем предыдущие — Носит вне временной хар-р: Шекспир не выше Софокла
8. Хар-ся понятийной и языковой оформленностью: «Научным признается и отчетливое знание» — Хар-ся потаенностью недосказанностью, подтекстом и невыразимо.

Взаимодействие науки и искусства.

Влияние искусства на науку (Ницше «Искусство отвлекает человека от ужаса перед реальностью»):

1. искусство способствует познанию мира, но только в образной форме.
2. способствует постижению особенностей научного познания, в частности подтверждает мысль о том, что образ реальности зависит от способа ее восприятия (Парадигма опред-ет способ видения предмета).
3. способствует развитию научной терминологии, где чувственный образ: атом, прямая, параллельные.
4. Развивает творческое воображение в след-х аспектах: а-способствует конструированию идеальных объектов (идеальный газ, точка). б-координирует функциональную асимметрию мозга. в- роль формирователя эстетического критерия истины.

Влияние науки на искусство:

1. Н. поставляет материал для И: футуризм, кубизм, супрематизм, лучизм и т.п.
2. Н. осмысляет процесс творчества в двух аспектах: разрабатывается психология творчества и социология творчества.
3. Н высвобождает время для творчества.

Наука и философия. Основные вопросы:

1. является ли философия наукой;
2. каково соотн-е фил-и и науки. Вопрос о научном статусе фил-ии не решен.

Философия - особая форма познания мира, существующая в рамках научной познавательной деятельности, устанавливающая общие принципы бытия и принципы отношения человека к миру. Она не может быть наукой всех наук, равно как быть одной из частных наук в ряду прочих.

Наука и искусство: Чарльз Сноу 1959 г. констатировал разрыв между деят-ю ученых и людей искусства: они не интересуются тематикой др. др., считая свои сферы культуры самодостаточными, что разрушает единство биосоциальной природы человека.

Отличия науки от искусства

Аргументы ЗА научность:

1. Ф. Рациональна и систематична.
2. Ф располагает своими принципами, законами и категориями.
3. Ф бытийствует в сообществе в качестве научного социального института.

Таким образом, сторонники этого подхода опред-ют Ф, как учения о наиболее общих законах природы, мышления и общества. Аргументы ПРОТИВ научности Ф:

(далі через тире порівняння науки та філософії) (TODO: зробити нормальну таблицю)

1. Изучает фрагмент действительности — Изучает бытие как целое
2. Признает в качестве идеала объективное знание — Исследует отношение человека к миру
3. Развивается кумулятивно, есть очевидный — прогресс в развитии этого знания. — Развивается циклично: на одни и те же вопросы разные поколения ищут свои ответы
4. Дает верифицируемое и фальсифицированное знание — В своих основаниях (Бог, материя) Ф не подлежит этим процедурам
5. Оперирует терминами (однозначные слова обобщены) — Оперирует категориями, являющимися предельными понятиями
6. Опирается на факты, основа - опыт — Оперирует умозримыми сущностями, природа - не опытна
7. Универсализм знания — Философия носит личностный и национальный характер
8. Уделяет мало внимания предельным основаниям своей формы познания - что такое истина, теория не интересно Н — Именно эти моменты представляют главный интерес для философского осмысления
9. Развивается изолировано от других сфер культуры — Открыта для взаимодействия со всеми этими сферами

Философия не м.б. сведена к науке, т.к. теоретичность только одно из ее свойств. Ф по Гегелю – это теоретич-ая душа культуры, ее квинтэссенция (главная сущность). В истории культуры 4 вида отношений Ф и Н:

1. Метафизический подход: Ф это «царица наук» или «Наука наук». Основные тезисы:
   1. Ф дает всеобщее знание, а всякая наука лишь частичное.
   2. все прочие науки выделились из состава Ф.
   3. Ф открывает всеобщий закон, а частные науки применяют их к своим локальным сферам.
   4. Ф разрабатывает универсальные методы познания (диалектику и метафизику).
   5. истины Ф производны от первопринципов мышления (Напр. От врожденных идей), а истины науки детерминированы опытом. Разрушение идеи превосходства Ф над частными науками начинается с позднего возрождения, а девизом стали слова Ньютона: «Физика, берегись метафизики». Итогом было оформление идеи, что Ф и Н 2 разных сферы культуры.
2. Позитивистский подход: Наука – сама себе Ф. Согласно закону «3-х стадий» О.Канта, метафизическая стадия закончилась в 1800г. и началась позитивная стадия – абсолютное доминирование научного знания, которое обладает монополией на истину и не нуждается ни в Ф, которая должна стать частной наукой: создавая общенаучную картину мира, изучая психологию научного творчества, исследуя историю науки.
3. Антиинтеракционистский подход: философам-Ф, а ученым-Н. Представители: экзистенциалисты, философы жизни и «философы культуры», которые признавали важность и Ф и Н, но считали их абсолютно разнонаправленными, а их смешение не пойдет на пользу ни этим формам культуры ни человечеству.
4. Диалектический подход: Ф и Н - это друзья-враги. Отношение Ф и Ни диалектичны; они сущностно разные, но при этом едины, т.к. только вместе образуют человеческое познание; его развитие в глубь обеспечивает наука, а в ширь – философия. Диалектика науки и философии – это диалектика части и целого.

Повсякденне знання та його роль у формуванні та функціонуванні науки

Познавательное отношение человека к миру осуществляется в различных формах - в форме обыденного познания, познания художественного, религиозного, наконец, в форме научного познания. Первые три области познания рассматриваются в отличие от науки как вненаучные формы.

Научное познание выросло из познания обыденного, но в настоящее время эти две формы познания довольно далеко отстоят друг от друга. В чем их главные различия?

1. У науки свой, особый набор объектов познания в отличие от познания обыденного. Наука ориентирована в конечном счете на познание сущности предметов и процессов, что вовсе не свойственно обыденному познанию.
2. Научное познание требует выработки особых языков науки.
3. В отличие от обыденного познания научное вырабатывает свои методы и формы, свой инструментарий исследования.
4. Для научного познания характерна планомерность, системность, логическая организованность, обоснованность результатов исследования.
5. Наконец, отличны в науке и обыденном познании и способы обоснования истинности знаний.

Обыденное познание существовало с самого зарождения человечества, доставлявшее элементарные сведения о природе и окружающей действительности. Основой был опыт повседневной жизни, имеющий, однако, несистематический характер. Является исходным пластом всякого познания. Обыденное знание: здравый смысл, и приметы, и назидания, и рецепты, и личный опыт, и традиции.

Его особенностью является то, оно используется человеком практически неосознанно и в своем применении, не требует предварительных систем доказательств.

Другая его особенность — принципиально бесписьменный характер. Ученый, оставаясь ученым, не перестает быть просто человеком.

Наука и обыденное познание. Важнейшие особенности этого типа познания:

1. форма существования- здравый смысл.
2. субъект познания – человек без проф научн подготовки (бабушка).
3. объект познания- то что имеет практич значимость.
4. методы познания – метод «проб и ошибок», индуктивное обобщение, обыденные наблюдения и широкие аналогии.
5. несистематизированность знания.
6. синкретизм-объединение рационального и иррационального.
7. отсутствие спец средств выражения.

Вывод: обыденное знание не хуже научного, оно имеет достижения превышающие научные, оно просто другое и имеет право на существование.

Чем выше роль науки в жизни общества, тем меньше внимания получает так называемое вненаучное познание. Оно проходит по реестру как неразвитое, поверхностное, а подчас и ложное познание. Но человечество в своем развитии упрямо демонстрирует, что наука может многое, но далеко не все, что человеческая цивилизация развивается не только на базе научного знания, но и на основе обыденного познания, этического и эстетического, правового и политического, религиозного и философского видения мира. В "зеркале" этих форм освоения мир отражается далеко не так, как с позиции науки. Налицо как бы две проекции действительности. И каждая из них необходима людям на своем месте и в свое время, а посему нужно вести речь не о противопоставлении научного и вненаучного познания, а об их дополнительности с учетом принципа конкретности познания.

Обыденное и научное познание существуют параллельно, находятся в отношении дополнительности. Функционируя в виде обыденных представлений, обыденное познание может на следующем витке абстрагирования трансформироваться в теоретическое знание (например, религиозные представления в теологию, нравы и традиции в этику и эстетику, мифы в мифологию и т.п.).

Віра та розум. Віра та критицизм. Віра та знання в науці та псевдонауці. Наука та релігія

Віра та розум.

Итак, если коротко, различие в следующем.

Вера, или опора на сакральное – до-разумный, по-своему произвольный способ полагания ориентиров пробудившемуся сознанию: именно, послушание неким коллективным представлениям, вопрос о фактических и логических основаниях которых либо не встаёт, либо исключает неблагоприятный для этих представлений ответ, либо ощущается как крамольный.

Тогда как разум, или опора на естественное – оставаясь в каждом из нас свободным в выборе точек зрения (то есть уже не в полном смысле ориентиров, которые ведь не выбирают), опирается в конечном итоге лишь на находимое им самим достоверное, неподатливую объективность фактов и логики.

Да, каждый шаг сознания в освоении действительности – шаг в устранении неопределенности – необходимо включает в себя волевой акт полагания («веру») и отчёт в достоверном («разум»). Однако неправильно было бы считать, что тем примиряются вера в своём традиционном смысле и разум в своём собственном смысле (для веры это значило бы, что она признает независимость разума – что недопустимо; для разума это значило бы, что принятое в традиции он признает достоверным объективно – что немыслимо). Для веры истина – в её полагании, в ней самой, для разума истина – в достоверности, в объективном. У веры – свой относительный «разум»: достоверность предопределена полаганием. У разума – своя относительная «вера»: полагание, которое выводит на достоверность.

Разум – не отрицание, а суд, – но так уж устроена вера, что судить о её достоверности уже значит её отрицать. Разум судит и собственную «веру», не только религиозную – выдвигает положения и затем отшелушивает от веры достоверность. По-настоящему, разум несовместим не с идеей Бога (конечно, только такой, что сама была бы с ним совместима) – он несовместим с идеей несудимой (святой, религиозной) веры. Если же всякий разговор о Боге считать религиозным, тогда всякая наличная религия – изжитая разумом религиозная архаика.

Віра та знання в науці:

Поряд з гіпотезами, заснованими на фактах, існують вигадані, засновані на вірі. Вони цікаві як будь-який феномен людського розуму, як філософські роздуми, але не можуть фігурувати як частина наукових поглядів на Всесвіт.

Проблема віри в науці була дуже актуальна в минулому і залишається важливою сьогодні.

Сьогодні багато вчених засновують свої погляди на вірі. Наприклад, багато хто вірить, що життя зародилось саме по собі, хоча й досі немає жодного переконливого сценарію цього процесу. Деякі вірять, що на інших планетах існує розумне життя, незважаючи на повну відсутність фактів. Ця віра ґрунтовно відрізняється від віри релігійної, заснованої на Святому Письмі і духовному молитовному досвіді.

Віра та знання в псевдонауці (на прикладі астрології):

Майже всі сучасні астрологи відступають від індуктивного та емпіричного характеру отримання астрологічних знань. Вони, замість збору інформації, починають інтерпретувати гороскоп виходячи з власної думки, яка ґрунтується більше на інтуїції, ніж на знанні.

Крім таких «інтуїтивних» джерел пізнання у астрологів існує віра в одкровення своїх «вчителів». Ця віра в псевдонауці є подібною до релігійної, тобто абсолютна, але базується не на священних текстах, а скоріше на вільній фантазії, міфології й легендах.

Наука й релігія (за А. Ейнштейном, «Наука и религия»)

Научный метод может открыть нам только то, как факты связаны друг с другом и обусловлены друг другом. Стремление к такому объективному знанию является самым высшим, на которое человек способен, и вряд ли кто-нибудь заподозрит меня в желании преуменьшить героические достижения человечества в этой области. Но в то же время ясно, что знание того, что есть, не открывает дверь к открытию того, что должно быть.

Интеллект раскрывает для нас взаимоотношение средств и целей. Но разум сам по себе не может разъяснить смысл предельных (ultimate) фундаментальных целей. Выявить эти цели и сделать их основой эмоциональной жизни индивидуума, – именно в этом, как мне представляется, состоит наиболее важная функция религии в социальной жизни человека.

Религиозная личность блаженна в том смысле, что у неё нет сомнений в значимости и величии сверхличных объектов и целей, которые не могут быть рационально обоснованы, но в этом и не нуждаются. Они существуют как факт, с той же необходимостью что и он сам. В этом смысле религия является вековой попыткой человечества ясно и полностью осознать эти ценности и цели и усиливать и расширять их влияние. Если религию и науку постигать в соответствии с этими определениями, конфликт между ними невозможен. В науке можно только удостовериться в том, что есть, но не в том, что должно быть. Религия, с другой стороны, имеет дело только с оценками человеческих мыслей и поступков. Она не может обоснованно говорить о фактах и взаимоотношениях между ними. В этой интерпретации известные в прошлом конфликты религии и науки следует приписать неспособности понять описанную ситуацию.

Теперь, даже хотя сферы религии и науки сами по себе ясно разграничены, между ними существует прочная взаимосвязь и взаимозависимость. Хотя религия может служить тем, что определяет цели, она тем не менее научилась у науки, в широком смысле, какие средства приведут к достижению целей, которые она наметила. Но наука может развиваться только теми, кто полностью впитал в себя стремление к истине и пониманию. Это стремление, однако, проистекает из сферы религии. К ней же принадлежит вера в возможность, что правила, пригодные для мира сущего, рациональны, то есть доступны разуму. Я не могу представить себе подлинного учёного без этой глубокой веры. Эту ситуацию можно выразить афоризмом: наука без религии хрома, религия без науки слепа.

Если цель религии – освободить человечество, насколько это возможно, от рабства эгоцентричных устремлений, желаний и страхов, научное мышление может помочь религии ещё в одном отношении. Хотя это правда, что цель науки – это открытие правил, которые позволяют находить связи между фактами и предсказывать их, это не единственная её цель. Она также стремится уменьшить количество этих связей до минимального числа независимых концептуальных элементов.

Чем дальше продвигается духовная эволюция человечества, тем более определённо мне представляется, что путь к истинной религиозности проходит не через страх жизни, страх смерти и слепую веру, но через стремление к рациональному знанию.

Основні методи емпіричного дослідження в сучасній науці

Метод - це сукупність прийомів або операцій практичної або теоретичної діяльності. Метод можна також охарактеризувати як форму теоретичного і практичного освоєння дійсності, яке випливає із закономірностей поведінки об'єкту, що вивчається. Ф. Бэкон порівнював правильний науковий метод із світильником, що освітлює подорожньому шлях в темряві.

Методи наукового пізнання включають так звані загальні методи, тобто загальнолюдські прийоми мислення, загальнонаукові методи і методи конкретних наук. Методи можуть бути класифіковані і по співвідношенню емпіричного знання (тобто знання отриманого в результаті досліду, дослідного знання) і знання теоретичного, сенс якого - пізнання сутності явищ, їх внутрішніх зв'язків.

Спостереження - цілеспрямоване, організоване сприйняття предметів і явищ. Це один з найважливіших методів емпіричного дослідження. Спостереження використовується, як правило, там, де втручання в досліджуваний процес небажано або неможливо. Під спостереженням розуміється цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, в ході якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості і відносини об'єктів, що вивчаються. Процес наукового спостереження не є пасивним спогляданням світу, а особливого виду діяльністю, куди включається не тільки об'єкт спостереження, але і засоби спостереження (прилади, засоби зв'язку, інформації). Цілеспрямованість спостереження обумовлена наявністю попередніх ідей, гіпотез, які становлять задачі спостереження. Наукові спостереження здійснюються для збору фактів, що підтверджують або спростовують ту або іншу гіпотезу і є основою для певних теоретичних узагальнень.

Експериментальний опис спостереження провадиться засобами природної або штучної мови з використанням відомостей про об'єкти, що задіяні в спостереженні (знаки, схеми, малюнки, графіки, цифри). Опис спостереження може бути якісним і кількісним.

Довкола нас дуже багато найрізноманітніших предметів і явищ, і всі вони відрізняються один від одного притаманними їм особливостями і властивостями. Все те, що робить предмет саме таким, а не іншим предметом, що відрізняє його від незліченної множини інших – це і є його якість. Якістю володіють всі предмети і явища. Це дозволяє нам їх визначити, розрізнити. Якість виявляється у властивостях. Властивість характеризує річ з якої-небудь однієї сторони, тоді як якість дає уявлення про предмет в цілому.

Кількісний опис здійснюється із застосуванням мови математики і передбачає проведення різних вимірювальних процедур.

Експеримент — спосіб дослідження, відмінний від спостереження активним характером. Це спостереження в спеціальних контрольованих умовах. Експеримент дозволяє, по-перше, ізолювати досліджуваний об'єкт від впливу побічних неістотних для нього явищ. По-друге, в ході експерименту багато разів відтворюється хід процесу. По-третє, експеримент дозволяє планомірно змінювати саме протікання процесу і стану об'єкту, що вивчається.

Отже, на відміну від звичайного спостереження в експерименті дослідник активно втручається в протікання процесу, що вивчається, з метою отримати про нього певні знання. Активне втручання і створення умов взаємодії не означає, що експериментатор свавільно створює властивості предметів, приписуючи їх природі. Ані радіоактивність, ані світловий тиск, ані умовні рефлекси не є властивостями, вигаданими або винайденими дослідниками, але вони були виявлені в експериментальних ситуаціях, створених самою людиною. Творча здатність експериментатора проявляється лише в створенні нових комбінацій природних об'єктів, в результаті яких виявляються приховані, але об'єктивні властивості самої природи.

В сучасній науці враховується принцип відносності властивостей об'єкту до засобів спостереження, експерименту і вимірювання. Так, наприклад, якщо вивчати властивості світла, досліджуючи його проходження через решітку, то воно проявлятиме свої хвильові властивості. Якщо ж експеримент і вимірювання будуть спрямовані на вивчення фотоефекту, то проявиться корпускулярна природа світла (як потоку частинок - фотонів).

Експеримент, як правило, здійснюється на основі теорії або гіпотези, що визначає постановку задачі і інтерпретацію результатів.

Розрізняють декілька видів експерименту.

1. Найпростіший вид експерименту - якісний, в якому встановлюють наявність або відсутність пропонованих теорією явищ.
2. Другим, складнішим видом є вимірювальний або кількісний експеримент, що встановлює чисельні параметри якої-небудь властивості (або властивостей) предмету, процесу.
3. Нарешті: специфічним видом експерименту є соціальний експеримент, здійснюваний з метою впровадження нових форм соціальної організації і оптимізації управління. Сфера соціального експерименту обмежена моральними і правовими нормами.

Спостереження і експеримент є джерелом наукових фактів, під якими в науці розуміються особливого роду пропозиції, фіксуючі емпіричне знання. Факти - фундамент будівлі науки, вони утворюють емпіричну основу науки, базу для висунення гіпотез і створення теорій.

Основні методи теоретичного пізнання в сучасній науці

Метод - це сукупність прийомів або операцій практичної або теоретичної діяльності. Метод можна також охарактеризувати як форму теоретичного і практичного освоєння дійсності, яке випливає із закономірностей поведінки об'єкту, що вивчається. Ф. Бэкон порівнював правильний науковий метод із світильником, що освітлює подорожньому шлях в темряві.

Методи наукового пізнання включають так звані загальні методи, тобто загальнолюдські прийоми мислення, загальнонаукові методи і методи конкретних наук. Методи можуть бути класифіковані і по співвідношенню емпіричного знання (тобто знання отриманого в результаті досліду, дослідного знання) і знання теоретичного, сенс якого - пізнання сутності явищ, їх внутрішніх зв'язків.

У зв'язку з математизацією науки в ній все ширше використовується прийом теоретичного мислення - формалізація.

Цей прийом полягає в побудові абстрактно-математичних моделей, які розкривають сутність процесів дійсності, що вивчаються. При формалізації міркування про об'єкти переносяться в площину операцій із знаками (формулами). Відношення знаків замінюють собою висловлення про властивості предметів і їх зв’язки. Таким чином, створюється узагальнена знакова модель деякої наочної області, що дозволяє знайти структуру різних явищ і процесів при відволіканні від якісних характеристик останніх. Висновок одних формул з інших за строгими правилами математики представляє формальне дослідження явищ.

Специфічним методом побудови теорії є аксіоматичний метод. При аксіоматичній побудові теоретичного знання спочатку задається набір початкових тверджень, що не вимагають доказів. Ці твердження називаються аксіомами або постулатами. Потім з них за певними схемами правил виводу будуються тези. Сукупність початкових аксіом (тверджень, доказ істинності яких не вимагається) і виведених на їх основі тез, утворює аксіоматично побудовану теорію.

Велике значення в сучасній науці набрали статистичні методи, які дозволяють визначати середні значення, характеризуючи всю сукупність предметів, що вивчаються. “Застосовуючи статистичний метод, ми не можемо передбачити поведінку окремого індивідуума сукупності. Ми можемо тільки передбачити вірогідність того, що він поводитиметься деяким певним чином...Статистичні закони можна застосовувати тільки до великих сукупностей, але не до окремих індивідуумів, з яких складаються ці сукупності” (А.Ейнштейн, Л.Інфельд).

Характерною особливістю сучасного природознавства є також те, що методи дослідження все більшою мірою впливають на його результат.

Задача теоретичного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна представити як конкретне переплетення найрізноманітніших зв'язків. Теоретичне дослідження виділяє ці зв'язки і відображає їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких абстракцій ще не дає уявлення про природу явища, про процеси його розвитку. Для того, щоб створити таке уявлення, необхідно в думках відтворити об'єкт у всій повноті і складності його зв'язків і відносин. Такий прийом дослідження називається методом сходження від абстрактності до конкретного (або гіпотетико-дедуктивний метод). Застосовуючи його, дослідник знаходить спочатку головний зв'язок (відношення) об'єкту, що вивчається, а потім, крок за кроком простежуючи як він видозмінюється в різних умовах, відкриває нові зв'язки, встановлює їх взаємодію і таким шляхом відображає у всій повноті сутність явища, що вивчається. Так формується теорія становлення Всесвіту, походження життя, виникнення людини і ін.

Всі описані методи пізнання в реальному науковому дослідженні завжди працюють у взаємодії. Їх конкретна системна організація визначається особливостями предмету, що вивчається, а також специфікою того або іншого етапу дослідження. В процесі розвитку науки розвивається і система її методів, формуються нові прийоми і способи дослідницької діяльності, але і з'ясування тенденцій їх розвитку.

Рівні, форми та структури наукового знання

Наукове знання - складна система з сильно розгалуженою ієрархією структурних рівнів. Це цілісна система, що розвивається, включає численність елементів і відносин. Структура наукового пізнання складається з об'єкта (предмета пізнання), суб'єкта пізнання, засобів, заходів і форм.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні.

Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного. Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості, характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами пізнання. І все ж жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

Форми наукового знання

До форм наукового знання відносять проблеми, наукові факти, гіпотези, теорії, ідеї, принципи, категорії і закони.

Факт, як явище дійсності, стає науковим фактом, якщо він пройшов строгу перевірку на істинність. Проте, при цьому треба брати не окремі факти, а всю, без винятків, сукупність фактів, що відносяться до даного питання. Бо інакше виникає підозра, що факти підібрані довільно.

Наукові проблеми - це усвідомлені питання, для відповіді на які недостатньо наявних знань. Їх можна визначити і як «знання про незнання».

Наукова гіпотеза - таке припустиме знання, істинність або хибність якого ще не доведена, але яке висувається не довільно, а з врахуванням ряду вимог, до яких відносяться наступні.

1. Відсутність суперечностей. Основні положення пропонованої гіпотези не повинні суперечити відомим і перевіреним фактам. (При цьому слід враховувати, що бувають і помилкові факти, які самі потребують перевірки).
2. Відповідність нової гіпотези надійно встановленим теоріям. Так, після відкриття закону збереження і перетворення енергії всі нові пропозиції про створення «вічного двигуна» більше не розглядаються.
3. Доступність гіпотези, що висувається, для експериментальної перевірки, хоча б у принципі.
4. Максимальна простота гіпотези.

Категорії науки - це найзагальніші поняття теорії, що характеризують істотні властивості об'єкту теорії, предметів і явищ об'єктивного світу. Наприклад, найважливішими категоріями є матерія, простір, час, рух, причинність, якість, кількість і. т.п.

Закони науки відображають істотні зв'язки явищ у формі теоретичних тверджень. Принципи і закони виражаються через співвідношення двох і більше категорій.

Наукові принципи - найбільш загальні і важливі фундаментальні твердження теорії. Наукові принципи грають роль початкових, первинних засновків і закладаються у фундамент створюваних теорій. Зміст принципів розкривається у сукупності законів і категорій.

Наукові концепції - найбільш загальні і важливі фундаментальні положення теорій.

Наукова теорія - це систематизовані знання в їх сукупності. Наукові теорії пояснюють безліч накопичених наукових фактів і описують певний фрагмент реальності (наприклад, електричні явища, механічний рух, перетворення речовин, еволюцію видів і т.п.) за допомогою системи законів.

Головна відмінність теорії від гіпотези - достовірність, доведеність. Сам термін теорія має безліч значень. Теорія в строго науковому значенні - це система вже підтвердженого знання, яке всебічно розкриває структуру, функціонування і розвиток об'єкту, що вивчається, взаємовідношення всіх його елементів, сторін і теорій.

Наукова теорія повинна виконувати дві найважливіші функції, першою з яких є пояснення фактів, а другою - прогнозування нових, ще невідомих фактів та опис їх закономірностей.

Наукова теорія - одна з найстійкіших форм наукового знання, але і вона зазнає змін внаслідок накопичення нових фактів. Коли зміни зачіпають фундаментальні принципи теорії, відбувається перехід до нових принципів, а, отже, до нової теорії. Зміни ж в самих загальних теоріях призводять до якісних змін всієї системи теоретичного знання, внаслідок чого відбуваються глобальні природничо-наукові революції і міняється наукова картина світу.

Наукова картина світу - це система наукових теорій, що описує реальність.

Наукова раціональність і проблема діалогу культур. Роль науки в подоланні сучасних глобальних криз

Обнаружение пределов в развитии современной цивилизации побуждает пересмотреть ценность рационализма. Постепенно становится понятным, что кризисы нашей цивилизации — экологический, эсхатологический, антропологический, культурный — взаимосвязаны, причем техника является одним из факторов этого глобального неблагополучия. Рост негативизма по отношению к науке и разуму в современном обществе и предложения не связывать судьбы человеческой свободы с культивированием рационального начала связаны с отрицательными последствиями технического развития. Общество поэтому нуждается в изменении приоритетов своей социальной и технологической деятельности, решении этих проблем за наукой.

В традиционную научную картину мира входит представление о том, что все проблемы, возникающие в результате НТП, можно решить рациональным способом. Полагается, что не только экологическая проблема разрешима посредством создания малоотходных производств, технологий с замкнутыми циклами и т. д., но и вторая глобальная проблема (духовный кризис) преодолима при помощи НТП.

Но социальная деятельность принадлежит различным культурным подсистемам и подчиняется их логике, в частности, ценностным отношениям. Особенностью культурных систем, в отличие от рационально организованной деятельности, является борьба разноориентированных, иногда противоположных, сил и ценностей. Вследствие этого реализация одних видов деятельности, не учитывающая бытие других деятельностей, может давать результаты, противоположные ожидаемым. Природа человеческой деятельности содержит два слоя — акты деятельности, организованные на рациональной основе и культурные подсистемы, подчиняющиеся иной логике. Поэтому большинство современных общественных проблем невозможно решить исключительно научно-рациональным, техническим путем.

Наиболее радикальным средством разрешения кризиса представляется критическое переосмысление идей техногенной цивилизации. Западноевропейская культура породила субъект-объектный принцип, согласно которому окружающему миру приписывался лишь статус средства. Поэтому необходимо изменить лежащую в основе технического прогресса духовно-ценностную мотивацию. Необходимо пересмотреть и ту картину мира, в которой природа понимается как условие нашей технократической деятельности.

Черты постнеклассической рациональности проявляются при переходе к исследованию сложных исторически развивающихся систем. Постнеклассическая рациональность хотя и сужает поле действия предшествующих ей исследовательских стратегий, но не отменяет их, сама становясь гетерогенной сложноорганизованной системой. Увеличение разнообразия научных стратегий расширяет и поле мировоззренческих оснований современной науки. Теперь и преобразующую деятельность человека и саму природу начинают понимать иначе. Техника и научное знание существенно влияют на природу и человека. Законы природы не вечны, а обусловлены исторически и культурно, а человеческое действие есть орган эволюции природы. Природа является не только условием человеческой деятельности и прогресса, но и их целью. Она отвечает человеку, ассимилирует его усилия и активность. Идеал естествознания сейчас пересматривается с учетом различения природы, написанной на языке математики, природы как планетарного экологического организма и социальной природы.

Отказ от европейского проекта модерна не означает «варваризацию» культуры. Эта идея прослеживается в работе Хюбнера «Критика научного разума»: «Пароксизмы научно-технической деятельности и связанной с ней идеей прогресса могут свидетельствовать о своего рода варварстве». Для преодоления кризисов современной цивилизации нужен радикальный поворот в мировоззрении, в самом духовном ядре человека.

Сформировавшаяся в рамках постнеклассической науки стратегия деятельности с саморазвивающимися системами порождает перекличку между западной и восточными культурами. Выясняется, что современный тип научно-технического развития можно согласовать с мировоззренческими идеями восточных культур. Человекоразмерные системы требуют особых стратегий деятельности, в которых существенную роль играют несиловые взаимодействия, основанные на синергетических эффектах. В рамках такой деятельности возникает новый тип интеграции истины и нравственности, целерационального и ценностнорационального действий. Технологическая деятельность с такими системами предполагает учет спектра возможных траекторий системы и сталкивается с проблемой выбора определенного сценария развития из множества возможных. Ориентирами этого выбора служат не только знания, но и нравственные принципы.

Говоря о необходимости изменения идеалов рациональности, речь нужно вести не только о науке и научной деятельности, сколько о человеческой деятельности вообще.

Современное развитие науки более отчетливо демонстрирует ее социокультурную размерность. Наука взаимодействует с различными формами знания, получаемыми в других областях познавательной деятельности — в искусстве, философии, морали, правовом и политическом дискурсе, в обыденном познании и т.д. Такого рода знания можно обозначить как вненаучные, поскольку они не являются результатами собственно научного исследования, генерируются в других областях культуры. В проблеме соотношения науки и вненаучных знаний имеется особый аспект: возрождение под видом новых научных направлений различного рода псевдонаучных, эзотерических знаний, а зачастую просто шарлатанства. Пропагандируемые СМИ, они создают особые состояния массового сознания, разрушая его рациональную составляющую, порождая различного типа нереализуемые ожидания, направления и конфликты.

Философский анализ современных отношений науки и псевдонауки требует выяснения особенностей научного знания, критериев его отличия от вненаучных знаний, различения вненаучных знаний и псевдонауки. Понятие псевдонауки фиксируется посредством множества терминов: девиантная наука, паранаука, антинаука, лженаука. Выделяются два блока концепций и верований, которые не просто сосуществуют рядом с наукой, а претендуют на научный статус. Первый составляют различные эзотерические и мистические учения и практики — их сегодня пытаются истолковать в качестве своего рода научных знаний и описать в наукоподобных терминах. Такие знания и практики всегда были в культуре, их можно и нужно изучать научными методами, но сами они не являются наукой. Однако сегодня есть тенденция придать практикам магов, колдунов, экстрасенсов статус науки (парапсихология, альтернативная медицина). Этот блок рождается как результат переноса представлений из соседствующего с наукой обыденного знания, магии и религиозного опыта в сферу науки и маскируется под науку. Истоки второго блока — внутри самой науки. Часто многие ученые, увлеченные той или иной идеей, претендуют на радикальное изменение научной картины мира, не имея на то достаточных оснований. Тогда используют апелляцию к власти, обращение через СМИ к общественному мнению, которые начинают поддерживать это «открытие». Идет борьба за престиж и перераспределение денег. Но такие люди не обязательно прагматичны — они могут быть убеждены, что сделали переворот в науке, хотя этого никто и не признает.

Выделяют две группы причин, в настоящее время обостряющие эту проблему: 1) причины социального характера, связанные с поиском новых ценностей в процессе диалога культур и с определенными изменениями статуса науки в условиях современного постиндустриального развития; 2) причины внутреннего характера самой науки, связанные с запаздыванием процессов интеграции все более дифференцирующегося научного знания. Особое место в комплексе причин, порождающих антинаучные и псевдонаучные знания, занимает специфика менталитета современного постиндустриального мира. Как отмечал Дж. Холтон, в эпоху «классического модерна», т.е. в XIX — первой половине XX в., сформировался особый идеал деятельности, который требовал особых людей, способных следовать твердому распорядку, соблюдать сложившиеся правила и нормы, принимать решения на базе объективных данных и рационального анализа, подчиняться авторитету, который узаконен не сакрально, а только за счет профессиональных достижений. Таким был тип поведения. Его описывал еще М. Вебер. Он характеризовал его как образ «железной клетки», которая ограничивает своеволие человека. Ныне этот «образ клетки» во многом изменен и размыт.

Люди, занимающиеся наукой, выпадают из сферы развлечений, поэтому наука не считается ныне привлекательной. Западные социологи констатируют, что люди сейчас не стремятся в науку, что статус ее значительно упал по сравнению с тем, каким он был даже в начале XX в. Хотя в науку еще верят. Но больше верят в технологии. К ним относятся с благоговением.

У массы людей формируется особый тип мышления, который поддерживается СМИ, обслуживающими потребительское общество. Это так называемое «клиповое сознание», когда мелькает калейдоскоп восприятий, впечатлений, где нет четкой логики, отсутствуют рациональные основания. «Клиповое мышление» делает людей очень восприимчивым ко всяким чудесам, тайнам и т.д. Люди верят во что угодно.

Рост паранаучного знания, как и откровенный антисциентизм, выступает одним из проявлений кризиса современной цивилизации. Без науки человечеству не справиться с нарастающими глобальными проблемами. Возможное изменение типа цивилизационного развития предполагает не просто отбрасывание всех ценностей техногенной культуры, а их модернизацию и преемственность. Это в первую очередь относится к научной рациональности как фундаментальной ценности современной культуры.