Культурологія

Соціологи та соцроби знайдуть цю статтю корисною для себе.

Культурні школи та напрями, класики історії культури

Більшість культурологів схо­дяться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних кон­цепцій або парадигм як більш менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Основні теоретичні концепції або парадигми:

• циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);
• еволюціоністська;
• антропологічна;
• філософська;
• революційно-демократична.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вва­жається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль на­лежить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як «друге варварство».( М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975)) . Еволюціоністська теорія культури представлена в працях аме­риканського вченого Л. Моргана (1818-1881) і англійського істо­рика Е. Тейлора (1832-1917). Сутність цієї концепції : твисувається і обґрунто­вується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається пря­молінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспіль­ства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі не­обхідні стадії розвитку. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні куль­тури (Ю. Стюард, Дж. Мйорок). Релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена; рефлексія як імпульс виникнення і розвитку культури. Меметика як спрямованість сучасної нееволюційної думки. Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві — Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов'язується з потреба­ми людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення йо­го життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдоскона­лення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхід­ності згуртування і об'єднання людей, у потребі авторитету. Задо­воленню цих потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задо­волення потреб. Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задово­лення матеріальних потреб, а також на формування висококуль­турної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

Раціональне та ірраціональне в культурологічному дослідженні

Тут постає поважніша проблема співвідношення раціонального й ірраціонального в культурологічному дослідженні. Слід одразу ж визнати, що дослідження культури не є суто раціональний процес, оскільки дуже багато залежить від предмета дослідження, а цей предмет (дух епохи, характер етнічної культури) вимагає не лише здатності до логічного мислення, але й певної інтуїції. Не все можна пояснити логічно, самим тільки дискурсивними способом. Не все можна сформалізувати, звести до формул, що надаються до верифікації, перевірки. Скажімо, аксіоми не доводяться, вони правлять за самодостатні основи подальшого процесу пізнання й використовуються як первинні цеглинки пізнавальних конструкцій. Але навіть найточніші науки мають твердження, що визнані аксіоматичними не на суто фазовому, а радше на світоглядному рівні. Суто раціональним шляхом не можна проникнути в іншу етнічну культур. Це пов’язано з тим, що кожна етнічна культура базується на власній знаковій системі. Безліч таких знаків утворюють складні знакові системи, які вимагають часто інтуїтивного, а не логіко-дискурсивного засвоєння. Часто допомагає саме інстинктивне співчуття, співпереживання іншої культури, особисте перевтілення дослідника, який просувається до прихованої, таємничої сутності іншої культури шляхом без свідомого схоплення істини. Але це можливо тільки за умови величезного емпіричного досвіду фахівця-культуролога. Тобто культурологія поєднує строго раціональне з чуттєво-інтуїтивним, осмислення тут мусить відбуватися одночасно з переживанням.

Синхронне та діахронне в культурологічному дослідженні

У вивченні всього розмаїття етнічних культур як цілісності, себто як світової культури, застосовують два методи: синхронний і діахронний. В першому головний об’єкт зацікавленості – взаємодія і взаємовплив культур, широка панорама порівняльного сприйняття різних варіантів людського розвитку. Він вимагає свого роду блискавичної світлини вселюдської культури, передбачаючи розгляд багатьох етнічних культур у певний відрізок часу, скажімо, VII-VI ст.. до Христа. Саме таким шляхом пішов Карл Яс перс, помітивши, що якраз на цей період припадає вибух небувалої творчої активності народів: перші філософи в Греції, Будда в Індії, Зороастр в Персії, перші мислителі в Китаї, перші пророки в Палестині. Цей період він назвав „віссю часів”. З допомогою діахронного методу досліджується одна чи більше культур протягом усього їхнього розвитку, від зародження до сучасного стану. Наприклад, дослідження англійської культури від римської доби Альбіону, через саксонське, потім норманське завоювання до середньовічної, ранньобуржуазної й сучасної Англії. Слід зазначити, що в ідеалі все багатство етнічних культур можна відчути й раціонально осмислити лише поєднуючи функціональний і аксіологічний, синхронний і діахронний підходи, оскільки оцінка культури етносу неможлива без оцінки її функціонування як розгалуженої системи духовних, соціальних, економічних, побутових чинників. Діахроннне дослідження конкретної культури неможливе без синхроністичних уявлень, без розуміння історичного контексту, зовнішніх впливів і загальних тенденцій, виклику з боку інших цивілізацій.

Культура і цивілізація

В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з по­няттям культури. Цивілізація (лат. Civilis - громадянський, державний): 1.форма існування істот, наділених розумом; 2.синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3.ступінь розвитку матеріальної і духовної культури; 4.процес становлення громадянського суспільства; відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні. поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонува­ли три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста ви­конували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідео­логічна сфера, систематизована і централізована, стала справді вели­чезною силою. 5.Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Ви­діляють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів ци­вілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У ЗО—50-ті роки нашо­го століття в роботах "Цивілізація перед випробуванням" та "Дослі­дження історії" А. Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід роз­витку всіх людських культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн.. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвіт­ництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші — це доро­бок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком за­своєних європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучас­ної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює не­повторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвит­ку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стерео­типами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку ци­вілізації.Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.

Відмінності понять „культура” і „цивілізація”: 1.поняття "культура" семантична ширше, ніж поняття "цивілізація", воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, "культура Європи "); 2.поняття "культура " включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті "цивілізація" явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети; 3.поняття "культура " тісно пов'язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття "цивілізація" тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів; 4.поняття "культура" обов'язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація - безрелігійна. "Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя" (М. Бердяєв).

культурні регіони

на сьогодні найбільш плідною в науковому відношенні стала регіональна типологізація культури. Вона в тій чи іншій мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну детермінанту - культурний регіон. Регіональна типологізація культури найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних культур А. Тойнбі. Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів. Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв'язки етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в 80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6 культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не "європейського, а "європейсько-північноамериканського" регіону. Справедливим є твердження авторів Київської школи регіональної типології про те, що "традиційний погляд на північноамериканський регіон як на "новий світ", котрий "віддзеркалює" європейські надбання, вичерпав себе". Дійсно, сьогодні культура північноамериканського регіону справляє на світовий розвиток вплив співмірний з впливом культур таких регіонів, як європейський чи арабо-мусульманський та інші. Автори означеної вище нової школи окремо виділили культуру слов'ян, розглядаючи культуру українського народу в контексті культурно-історичних доль слов’янства. Наукові засади такого погляду цілком явні, значимість дослідження Арабо мусульманський. На початку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесені в просторі, об’єднуються у велике державне утворення - Арабський халіфат, після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо) виник початку у невеликому географічному регіоні, серед народів, духовне _ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна течія синтезував попередні надбання духовного життя усіх етнічно близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і верхів одночасно. Він не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питання буденного життя - від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей Африканський культурний регіон.Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники (материк, що за величиною поступається лише Євразії), 1. - поширення зв'язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення локальних культур народів Африки; 2. - строкатість культурних особливостей різних народів, які проживають на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їх розвитку, оскільки межові зв'язки з іншими народами стимулювали проникнення нової для африканців культури в центр континенту. в цілому Африку поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири культурні зони. Далекосхідний культурний регіонПри аналізі цього регіону, як правило, розглядають народи Китаю і Японії. Однак ряд дослідників, беручи до уваги, що тут присутні три основні групи населення монголоїдної раси: північна (Сибір і північно-східний Китай); східна (Монголія, північ Китаю); змішана (південь Китаю, Індонезія), - розширює межі культурного аналізу. Спільною ознакою цього регіону є не тільки географічні межі, раса, але й особливі релігійні, соціально-філософські системи, такі як: синтоїзм, даосизм, буддизм, конфуціанство, легізм тощо. Культура цього регіону особлива й тим, що тут самоусвідомлення спрямоване у внутрішній духовний світ людини, тоді як у більшості народів - на природне оточення індивіда, матеріальний світ. Європейський культурний регіон.Основні характеристики Європейський культурний регіон: 1.швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох; 2.формування основних культурних стилів; 3.динамічне освоєння природного середовища; 4.створення машинного виробництва; 5.лідерство у світовому культурному розвиткові. Європейський культурний регіон - це не стільки територія, скільки особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх сферах буття. Індійський культурний регіонВ основі виділення цього регіону лежать два фактори: географічний територія і місце) та культурно-історичний (своєрідність розвитку).

Культури “сорому”, “вини”, “тексту”, “граматики”

Посилаючись. на роботу І.Д.Рожанського "Антична людина", треба зазначтит, що антична культура класичним прикладом так званої "культури сорому" на відміну від культури вини", до якої належить наприклад, християнська культура. Різниця між ними полягає, насамперед, у протилежності критеріїв оцінки поведінки індивіда. У "культурі сорому" оцінки мають зовнішній характер, схвалення чи засудження вчинків людини здійснюється спільнотою, до якої вона належить. Для біблейської ж культури, навпаки, характерна внутрішня система цінностей, "суд совісті". Коли людина відчуває сумніви з приводу своєї поведінки, усвідомлює особисту провину, саме докори сумління викликають у неї найбільші страждання. Страждаючи сама, вона у той же час вчиться співчувати іншим. Адже, якщо вона не буде виявляти співчуття, то це призведе до нових докорів сумління. Проте, людина може сповідатися у своїх злих вчинках. Сповідь знімає тягар з серця, приносить моральне полегшення. За етичними класифікаціями індивідуальна мораль у своєму розвитку проходить три стадії: страху (побоювання людини, що за порушення заборони на неї чекає гнів богів), сорому (страх перед осудом оточення) та вини (здатність відчувати сором перед собою). Саме на останній здатності базується «культура вини», другій же відповідає «культура сорому». Існує ще й запропонований представниками «тартуської школи семіотики» поділ на «культуру тексту» та «культуру граматики». Він спирається на те, що людську поведінку можна вважати сукупністю речень, висловів, знаків, ці знаки складають текст, який можна прочитати. У деяких культурах для людини існують готові тексти, тобто готові програми поведінки на всі випадки життя—це характерно для найбільш ритуалізованих суспільств, де контролюється кожен крок людини. Проте, знаючи граматику, тобто правила побудови всіх текстів, можна створити будь-який текст, програму поведінки з урахуванням обставин. У «культурах граматики» людина одержує від суспільства лише загальні принципи, а не готові програми поведінки.

Культурні взаємодії Сходу та Заходу. Вестернізація та орієнтація

Разделение культур на западные и восточные подразумевает не только их географическое расположение, но и различную ментальность населяющих эти территории народов, то есть различие в характеристике способов и методов познания мира, научных, религиозных, художественных, эстетических и духовных ценностей, основных мировоззрений, общественно – экономических и политических структур. Под понятием «Запада» в современной культурологии подразумевается культура Америки и Европы, под «Востоком», соответственно культуры стран Центральной, Юго-Восточной Азии, северной Африки, стран Ближнего Востока. В средние века это разделение немного отличалось в зависимости от того, рассматривался этот вопрос с евроцентристской или общемировой точки зрения. Для евроцентристской оценки Восток подразумевал культуры Византии, Египта, Сирии и Палестины, под Западом подразумевались культуры развитых государств Европы – Франции, Италии, Германии, Англии, Испании. Для мировой культуры Восток – это в первую очередь, Япония, Китай, Индия, Персия. К западным относят европейскую культуру и преемственную ей византийскую. Западная культура представляет собой культуру, ориентированную на динамический образ жизни, ценности технологического развития, совершенствование общества и культуры, бурное развитие всех сфер человеческой деятельности. Приоритет инициативы, идея значимости личности, творческое ее развитие лежат в основе западного общества. Социальная динамика западной культуры волнообразна и неравномерна. Продвижение от старого к новому протекает как ломка устаревших систем ценностей, политических и общественно – экономических структур. Нельзя не отметить важную черту западного менталитета – его склонность к научным методам познания и исследования окружающего мира. Наука запада направлена на создание сложных сетей методологических исследований и экспертиз, окутывая которыми объект своего изучения она понимает его и его природу Восток, во многом в противоположность Западу являет собой воплощение спокойствия, непротивления. Боясь разрушить хрупкую гармонию мира человек культуры востока предпочитает не вмешиваться в развитие мира, а стоять на стороне пассивного созерцателя течения жизни и бытия. Восток – это некое воплощение принимающего, женского принципа-начала он никогда не отступает от существующих в духовном мире заповедей (при этом часто ущемляя существование плоти, но при этом всегда стремясь к существованию гармонии и равновесию в мире). На Востоке новое не стремится разрушить и опровергнуть устоявшееся старое, нажитое веками, а органично вписывается, дополняя его. В отличие от западной культуры, направленной во вне, восточная стремится погрузиться во внутренний мир человека. Большинство восточных мыслителей и философов были убеждены, в том, что усовершенствовать мир можно лишь обретя цельность и гармонию в самом себе. Если западная культура выбрала путь создания техники и технологий как средства общения с окружающим миром и природой, то для восточной культуры характерно стремление к гармонии с природой, развитие естественным образом. Восток - это сжатость, глубина, тишина. Восток провозглашает принцип познания или, вернее сказать, постижения мира через отождествление, слияние с ним. Раствориться в окружающем, в Бытии, в мгновение оказаться Всем и одновременно мельчайшей частицей Всего. Ключевыми понятиями в постижении этих принципов являются «Пустота» (шуньята (санскрит.)) или «Недеяние» (увей (кит.)). Эти термины во многом характеризуют восточную культуру, но они отнюдь не означают полное отрицание мира и вообще отрицание чего-либо, скорее напротив: они говорят о запредельности, сверхреальности и в то же время единственной Реальности, причем неразрывно слитой с реальностью обыденной, являющейся ее истоком и устьем. То, что для человека западной культуры кажется самой важной частью религии – а именно структура, которая «отличает» ее от всех других религий и устанавливает является ли человек католиком или протестантом, если не считает себя тем или другим, и не соглашается с какими-то параграфами веры, - является для восточной культуры самым несущественным аспектом, так как восточный человек инстинктивно стремится «отбросить все внешние различия, чтобы вновь обнаружить всех там, где все сходится в одной центральной точке» (Сатпрем). Для того, чтобы сравнить культуры запада и востока нужно учесть отличия по многим аспектам то есть различия в искусстве, науке, религии, моральных устоях, политических устройствах, и составляющих этого.

Культурна специфіка орієнтального соціуму

Під назвою «Орієнт» слід розуміти східні (як стародавні, так і сучасні) переважно деспотичні суспільства. В даному випадку мова йде не про географічне розташування, а, скоріше, про історико-культурні, цивілізаційні, соціополітичні особливості. Не зважаючи на внутрішні суперечності та протиріччя Орієнт майже монолітно цілісний у своїй основі, що породила Східно-Західну дихотомію. Особливості культури: 1.Орієнт як колиска світової цивілізації. А. Особливості природних умов (родючі долини річок) породили перші землеробські цивілізації: Хараппська цивілізація, Межиріччя, Стародавній Єгипет. Тут виникли перші соціальні, політичні інституту, сукупність яких визначили контури найбільш ранніх модифікацій суспільства, а потім і держави. Стародавні римляни з повагою говорили: «Ex Oriente lux» («Світло зі Сходу»). Б. Близькосхідно-середземноморські землі, що з’єднували Африку з Євразією вузьким перешийком протягом багатьох сотень тисячоліть були природнім мостом-перешійком, на якому зустрічались, взаємодіяли та перемішувались стародавні популяції передлюдей: архантропи та палеоантропи. Це прискорило процес їх еволюції і виникнення сучасного типу людини – Homo Sapiens. 2. Консерватизм орієнтальної культури. Ідеал – початковий стан. Рух від початкового стану (розвиток з точки зору західної культури) – регрес. 3. Ієрархічність. Наявність чітких щаблів влади, що утворюють владну піраміду. На її вершині – володар – деспот. Його влада абсолютна і сакралізована. 4. Поєднання духовної та світської влади. Жерці одночасно виконували роль бюрократичного апарату. 5. Розширений бюрократичний апарат, як наслідок необхідності керувати великими процесами обробітку землі та будівництва. 6. Особливості власності. На Сході влада породжує власність, а не навпаки (К. Маркс). Приватна власність відсутня. Джерело власності – володар. Він володіє усім. Інші – його раби. 7. Общинний спосіб життя як наслідок необхідності спільної організації для вирішення великих завдань (спільна меліорація землі). 8. Максимальна колективізація життя. Відсутність приватної власності унеможливлює індивідуалізацію.

Даосизм в системі традиційної китайської культури

1) Історія та концепції даосизму Як відомо, засновником філософії даосов є Лао-цзи. Основи світогляду цього філософа викладені в його трактаті “Дао де цзин”. Центральне місце в доктрині Лао-цзи вчення про Дао як загальний закон і абсолют. Дао панує скрізь і у всьому. Дао панує завжди і безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього. Невидиме і нечутне, недоступне органам відчуттів, постійне і невичерпне, безіменне і без форми, воно дає початок, ім'я і форму всьому на світі. Навіть велике Небо слідує Дао. Метою і щастям життя є пізнання Дао, слідування йому, злиття з ним. Прямування шляхом Дао здійснюється через дотримування людиною даоських морально-етичних принципів Де. Дао – це шлях самовдосконалення з метою набуття безсмертя, Де – етика, спосіб буття людини на цьому шляху. З цього видно, що це вчення ставить за мету розкрити перед людиною таємниці Всесвіту, вічні питання життя і смерті. Одним із найпривабливіших пунктів у вченні Дао є проповідь довголіття і безсмертя для людей, що йдуть шляхом пізнання Дао. Основним ідеалом даосизму є природний шлях речей, який характеризується мінливістю, циклічністю. Проповідує принцип дотримання шляху Дао – природнього шляху. Такий спосіб життя зберігає людині природу, істинне буття, пізнання суті речей. Він урівнює людей. Даосизм проповідує гармонію тіла й духу, гармоію між людьми, духовне і фізичне вдосконалення людини. Зазначимо, що основною ідеєю даосизму є твердження: світ речей і людей управляється ані Богом, ані волею неба, ані духами, а рухається природнім шляхом. Дао існує позаматеріальним світом, але проявляється в матеріальному. 2) Морально-етичні принципи даосизму Наголосимо, що ці принципи зафіксовані у каноні Лао-цзи «Дао де цзин». Вони об’єктивно розкривають правила для щасливого та гармонійного буття людини, бо все, що спрямовано на розробку способів самовдосконалення, розкриває людині її природу. 1.На шлях Дао спроможний стати той, хто не має пристрастей. Хто вільний від пристрастей, той бачить чудовнк таємницю Дао, а хто обтяжений пристрастями, бачить його лише в кінцевій формі. 2.Той, хто не похвалився своїми успіхами, залишається поза критикою з боку інших. Бо він є на своєму місці. 3.Якщо ти не квапишся, то будеш попереду всіх. Краще дотримуватися міри. 4.Славетність людини – це її нещастя, бо вона втрачає зв’язок з іншими. Мудра людина не славить себе, і саме вона є славетною, бо вона піднімається над іншими. 3) Філософські та релігійні складові даосизму Людина, яка спромоглася з’єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське вчення про безсмерття. Даосизм досить тривалий час фігурував лише як філософська концепція. Згідно релігійній концепції Дао той, хто прагне безсмертя повинен передусім намагатись створити для всіх духів-монад (їх близько 33 000) такі умови, щоб вони не прагнули покинути тіло. Даоси вважали, що досягти цього можна через обмеження в їжі, спеціальні фізичні та дихальні вправи. Так само, щоб досягти безсмертя, даос повинен був здійснити не менше 1200 хороших вчинків, і при цьому один поганий вчинок зводив все нанівець. Людина вважається об’єктом впливу 33 тисяч духів, який потрібно скеровувати на довголіття. Цьому служать численні талісмани, замовляння, ворожіння, а також спеціальні фізичні вправи, системи дихання, норми харчування, які містять раціональний досвід. До даосизму офіційне ставлення в різні часи було різним. проте безсумнівним є його вплив на розвиток філософського мислення, духовного життя Китаю.

Конфуціанство в системі традиційної китайської культури

У 6-5 ст. до н. е формуються практично одночасно дві релігії – конфуціанство і даосизм. Засновник конфуціанства – Кун-цзи (551-478 рр. до н.е.) Згідно з його вченням, общинно-родових моральних принципів слід дотримуватися не лише на рівні моральних стосунків, а й у суспільно-політичних відносинах, зокрема у суспільстві нижчі повинні коритися нижчим, подібно до того, як в родині молодші коритися старшим. За Конфуцієм імператор є сином бога Неба. Він одержує від неба благодіяння (і передає в подальшому іншим), покриває все існуюче на землі, як Небо і освітлює, як Сонце. У такий спосіб Конфуцій стверджував, що імперія має свій небесний прототип, а кожна людина, згідно з волею неба, займає своє місце в житті залежно від соціально-класового й сімейного походження. Таким чином, Небо поділяє суспільство на тих, хто править – благородних, здатних до благодіяння, й тих, то годує і обслуговує перших. Вислів Конфуція « Я передаю, а не створюю» став основою теорії й практики ортодоксального конфуціанства. З нього випливає, що людина не робить в житті нічого нового, вона тільки продовжує розпочате раніше.Завдяки цьому принцип синівського вшанування старших підноситься до рівня державної моралі. Основним принципом конфуціанської етики є поняття «жень» (гуманність) – вищий закон відносин людини в родині й суспільстві. Жень досягається шляхом самовдосконалення і дотримання вказаних ієрархічних норм поведінки. Важливими були також питання етики моралі й управління державою. Воно закликало розставляти в суспільстві все на свої місця, чітко окреслювати обов’язки кожного. У конфуціанстві обожнюються предки, герої, імператори, духи природи. У подальшому Конфуцій і 86 його послідовників були обожнені. Конфуціанство не має духовенства, але дотримується суворих правил відправ обрядів. Існує думка, що саме ціннісна орієнтація конфуціанства призвела до утвердження багатовікової деспотичної влади в Китаї, оскільки в свідомості формувалося уявлення про необхідність пасивної позиції в житті, справедливість суспільного устрою, за якого одні є постійно правителями, а інші – постійно їм коряться, необхідність дотримання жорстких правил ритуалів, зміст яких був відомий далеко не всім. Реформоване конфуціанство епохи хань, закріпило своє становище в суспільстві централізованої деспотії. У 136 до н. э. За імператора У-Ді воно було поголошене офіційною доктриною і після цього лишалося пануючою ідеологією до буржуазної Синьхайської революції 1911року В 20-х роках 20 століття в ході суспільно-політичної боротьби були сформульовані вимоги замінити віджилу культуру новою, більш демократичною, і по конфуціанству було нанесено потужний удар. Проте навіть після створення КНР конфуціанство певним чином впливає на деякі прошарки країни, сприяючи розповсюдженню культу особистості й відродженню націоналізму. Якщо не зводити принципи конфуціанства в абсолют, то вони пропагують чимало позитивних якостей людини: прагнення морального самовдосконалення, налагодження гармонії між особистістю й суспільством, повага до старших, почуття відповідальності тощо. Загалом, конфуціанство сприймається навіть не як релігія, а як етико-політичне вчення чи стиль життя.

Головні релігійні системи Древньої Індії

Тысячелетняя культурная традиция Индии сложилась в тесной связи с развитием религиозных представлений ее народа. Главным религиозным течением был индуизм (ему сейчас следует более 80 % населения Индии). Корни этой религии уходят в глубокую древность. Ведизм религиозная система, предшествовавшая брахманизму и фактически являющаяся первой стадией формирования хинду-самая. Являлась базой для многий языческих культов у самых разных индоевропейских народов. Предположительно, возникла на территории современной Индии в III тысячелетии до н.э. Носителями ведийской религии являлись индоарийские племена, распространившиеся по территории современной Индии с северо-запада Индостана. Характерная черта ведизма - обожествление сил природы, часто в мифологических образах. Большое значение имеют магические обряды. Основа ведического культа - жертвоприношения, сопровождавшиеся сложным ритуалом, который выполнялся брахманами. Наиболее почитаемыми богами ведического пантеона были Варуна, Индра, Агни и Сома. Объективное изучение ведизма в чистом виде практически невозможно. Единственным документом для изучения ведической религии являются ранние части Вед.

Индуизм В индуизме на первый план выдвигается бог - творец, устанавливается строгая иерархия богов. Появляется Тримурти (триединство) богов Брахмы, Шивы и Вишну. Брахма - это управитель и создатель мира, ему принадлежало установление на земле социальных законов (тхарм), деление на варны; он - каратель неверных и грешников. Вишну - это бог охранитель; Шиву - бог-разрушитель. Возрастание особой роли двух последних богов привело к появлению двух направлений в индуизме - вишнуизма и шиваизма. Подобное оформление было закреплено в текстах пуран - главных памятников индуистской мысли, сложившейся в первом веке нашей эры. В ранних индуистских текстах говорится о десяти оватарах (низхождениях) Вишну. В восьмом из них он предстает в облике Кришны - героя племени Ядавов. Культ Кришны снискал такую популярность, что из Вишнаизма выделилось одноименное направление. Индийцы считали, что индуистом нельзя стать - им можно только родится; что варна, социальная роль, предопределена навсегда и менять ее - это грех. Особую силу индуизм набрал в средние века, став основной религией населения. «Книгой книг» индуизма была и остается «Бхагавадгита» часть этической поэмы «Махабхарата», в центре которой - любовь к богу и через это - путь религиозному освобождению.

Буддизм Значительно позднее, чем ведизм, в Индии сложился Буддизм. Создатель этого учения, Сидгартха Шаньямуни, родился в 563 году в Лумбине в кшатрийской семье. Буддизм в своих истоках связан не только с брахманизмом, но и с др. религиозными и религиозно - философскими системами Древней Индии. Анализ этих связей показывает, что появление буддизма было обусловлено и объективными социальными процессами, подготовлено идейно. Первоначально элементы нового религиозного учения, как утверждает буддийская традиция, передавались изустно монахами своим ученикам. В 3-1 вв. до н.э. и в первых веках н.э. происходит дальнейшее развитие буддизма, в частности создается связное жизнеописание Будды, складывается каноническая литература. Монахи - теологи разрабатывают логические "обоснования" главных религиозных догм, нередко именуемые "философией буддизма". Теологические тонкости оставались достоянием сравнительно небольшого круга монахов, имевших возможность отдавать все свое время схоластическим спорам. Одновременно развивалась другая, морально - культовая сторона буддизма, т.е. "путь", который может привести каждого к прекращению страданий. Этот "путь" и был собственно тем идейным оружием, которое способствовало в течение многих веков удержанию трудящихся масс в повиновении. Буддизм обогатил религиозную практику приемом, относящимся к области индивидуального культа. Имеется в виду такая форма религиозного поведения, как бхавана - углубление в самого себя, в свой внутренний мир с целью сосредоточенного размышления об истинах веры, что получило дальнейшее распространение в таких направлениях буддизма, как “чань” и “дзен”. Многие исследователи считают, что этика в Буддизме занимает центральное место и это делает его в большей степени этическим, философским учением, а не религией. Большинство понятий в Буддизме носит расплывчатый, многозначный характер, что делает его более гибким и хорошо адаптируемым к местным культам и верованиям, способным к трансформации. Так последователи Будды образовали многочисленные монашеские общины, ставшие главными оча­гами распространения религии. Будди́зм (Буддха Дхамма, «Учение Пробуждённого») — религиозно-философское учение (дхарма) о духовном пробуждении (бодхи), возникшее около VI века до н. э. в южной Азии на основе идей Будды Шакьямуни. В основе буддизма лежит учение о Четырёх Благородных Истинах: о страдании, о происхождении и причинах страдания, о подлинном прекращении страдания и устранения его источников, об истинных путях к прекращению страдания. Предложен срединный или Восьмеричный Путь достижения Нирваны. Этот путь напрямую связан с тремя разновидностями взращивания добродетелей: нравственностью, сосредоточением и мудростью - праджней. Духовная практика прохождения по этим путям приводит к истинному прекращению страдания и находит свою наивысшую точку в нирване. Буддизм наиболее распространён в Тибете, Мьянме, Таиланде, Шри-Ланке, Камбодже, Монголии, Вьетнаме, Корее, Китае и Японии. На территории России буддизм был распространён от Кавказа до Сахалина. Сегодня это основная религия в Бурятии, Туве и Калмыцкой степи. Традиционно буддизм делят на Махаяну и Тхераваду, так называемые Великую колесницу и Учение старейших. Отличительной чертой Махаяны является учение о Бодхичитте — безграничной любви ко всем без исключения живым существам, и проистекающем из него понятием Бодхисаттвы — готовности отказаться от индивидуального достижения Нирваны с целью спасения всех живых существ. К Махаяне относится тибетский буддизм, китайский буддизм и несколько отдельных буддийских школ. Тхеравада — единственная сохранившаяся из школ Никая (раннего буддизма). Применение по отношению к ней термина «Хинаяна» невежливо и некорректно. Тхеравада активно использует понятие метта-бхавана, аналогичное понятию Бодхичитты в Махаяне, и под определение Хинаяны не подпадает. В тибетском буддизме вводится также понятие «ваджраяна» (Алмазная колесница или тантрический буддизм). Иногда её считают отдельной, третьей колесницей, иногда — одной из школ Махаяны. См. Тантра. Эта ветвь распространена в Непале, Тибете и отчасти в Японии. Из Тибета пришла в Монголию, оттуда — в Бурятию, Туву и Калмыцкую степь. Жизнь - страдание, которое возникает в связи с желанием, стремлением к земному существованию и его радостям. Поэтому следует отказаться от желаний и следовать «восьмеричному пути» - праведным взглядам, праведному поведению, праведным усилиям, праведной речи, праведному образу мысли, праведной памяти, праведному образу жизни и самоуглублению. Следуя «восьмеричному пути» человек должен полагаться на самого себя, а не искать помощи извне. Буддизм не признавал существование бога творца, от которого зависит все в мире, в том числе и человеческая жизнь. Причина всех земных страданий человека заключается в его личном ослеплении; неспособность отказаться от мирских желаний. Лишь погашением всяких реакций на мир, уничтожением собственного «я» можно достичь нирваны.

Посилання на укр_вікі:

Ведизм: [1]

Індуїзм: [2]

Буддизм: [3]

Традиційні китайська та індійська культури (порівняти)

Культури Давньої Індії та Давнього Китаю є одними з найцікавіших і найоригінальніших. Культуру Індії можна поділити на декілька етапів: культура Давнішої Індії, Магадхо-Маурійська епоха, Кушано-Гуптський період. Кожен з них характеризується своїми особливостями. (1) – сюди відносять хараппську культуру, ведичну культуру індоарійців, поява брахманізму, варн. Спадкоємність індійської культури значною мірою ґрунтується на соціаль­них інститутах (варни, касти, сім'я) і великому поширенні загальновживаного переліку релігійних цінностей серед станів та общин. Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємось з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Другою такою рисою є те, що вся індуїстська література, як релігійна, так і світська, вщент сповнена натяками сексуального змісту та статевої симво­ліки і відверто еротичних описів. Перші відомі нам центри індійської культури існували вже в ПІ тис. до н. е. на берегах Інду, однак справжнього розквіту вона досягла в II тис. до н. е., в епоху "Рігвед". На основі великого зібрання гімнів "Рігвед" було витво­рено своєрідну духовно-світоглядну систему індуїзму — серцевину індійської культури. В цю ж епоху склався поділ суспільства на касти — явище, без з'ясування якого не­можливо зрозуміти характер та своєрідність індійської культури. Саме в "Рігведах" були обгрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (вар­ни) — брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (зем­леробів, ремісників) і шудрів (слуг). Було вироблено цілу систему життя і поведінки люди­ни залежно від стану. Індійська каста — результат тривалого процесу станов­лення виробничих, правових та культурних відносин між людьми, які поділені між собою за походженням, про­фесією, звичаями та законами. З індійського епосу найвідоміша поема "Рамаяна" (IV— II ст. до н. е., написана на санскриті). У центрі поеми — бо­ротьба царя Рами проти демонів (ракшасів). Майже про­тягом тисячоліття створювався давньоіндійський епос "Махабхарата" (18 книг) на теми етичні, релігійно-філософські з використанням міфологічних та історичних сюжетів. Іншим важливим фактором, який зумовив специфіку індійської культури, була система громадсько-політично­го життя заснована Буддою у другій половині І тисячоліт­тя до н. е. Особливого розвитку державно-політичне жит­тя на принципах буддизму набуло за часів царювання Ашоки (середина III ст. до н. е.). Збереглися численні едик­ти — вибиті на камені за наказом царя написи, розшифру­вання яких дає змогу реконструювати форму державного життя, мораль та культуру стародавніх індійців. З'ясовано, що Ашока пропагував і утверджував у своєму царстві до­сить цікаві морально-політичні принципи., які базувалися на буддизмі. У культурі центральне місце відводилося релігії, що мала духовно єднати розірване на варни сус­пільство. Ашока висунув ідею завоювання світу не шляхом збройних нападів на сусідів, а через проголошення вчення Будди, на якому базувалося справедливе правління краї­ною, тобто через добрий приклад праведного життя взагалі. На художню культуру давньоіндійського суспільства гли­бокий вплив справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та філософсь­ких систем відзначається витонченістю зображення люди­ни і навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність по­лягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" — етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Цей про­цес знайшов своє найповніше відображення і завершення у вченні Конфуція, яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології феодального Китаю. Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток культури, моральне самовдосконален­ня людини, гармонію взаємовідносин між особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому, традиції родинних стосунків та ін. Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний напрям, з яким пов'язаний розви­ток науки і техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю. Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — се­редина II тис. до н.е. — III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь); Чжоу ; Цінь і Хань . Первіснообщинний лад існу­вав тут довго — коли в XIV ст. до н. е. сформувалася пер­ша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху заро­дилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо — праоб­раз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях — династії Цінь (221—207 рр. до н. е.) та династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких вина­ходів, як компас (III ст. до н. е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. до н. е.), порох (X ст.н. е.), книгодруку­вання (VI—VIII ст.), фарфор (III — V ст). У галузі матема­тики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого сту­пеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра — число л. У галузі астро­номії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сон­ця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостере­ження за плямами на Сонці та ін. Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важли­вий чинник культури і прогресу. Китайці вели жваву тор­гівлю з Індією та країнами Середньої Азії Великим шов­ковим шляхом, а також з Кореєю, Японією, арабськими країнами — морським шовковим шляхом. Китайські будівничі здобули собі світову славу двома своєрідними пам'ятками. Протягом двох тисяч років, почи­наючи з VI ст. до н. е., в Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда в період династії Цінь — Великий китайсь­кий мур (IV-III ст. до н. е.) довжиною 4 тис. км для захи­сту кордонів. У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії". Це суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі дотримування культу старовини. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімей­них предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Підне­бесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших ста­родавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо — не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і нечуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним — ось ключові принципи та кінцева мета стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфу­ціанства та даосизму. У китайському мистецтві особливе місце посідають калі­графія, поезія та особливо живопис — гохуа — розпис во­дяними фарбами на шовку чи паперових сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю — одна з найдавніших у світі (збірник "Книга пісень" датується XI-VI ст. до н. е.).

Культура арабо-мусульманського світу

Іслам був не просто релігією, а принципами, за якими був організований світ тодішніх суспільств, які підкорялися владі халіфату, законом, який визначав соціальну структуру і мораль суспільства. Суттєвим елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов’язана з Кораном. За уявленням правовірних мусульман, священна книга була дана пророку Муха меду саме на арабській мові. Таким чином, завдяки необхідності коментувати Коран, досить потужно розвивалося філологічне дослідження арабської мови. У свою чергу Коран сприяв розповсюдженню і посиленню позицій арабської мови кругом, де з’являлися араби та навернуті ними в іслам представники інших народів. Протягом менш ніж століття арабська з мови бедуїнів перетворилася в офіційну мову науковців та філософів. Своєрідним є і мусульманське уявлення про мораль і право, вважається, що дотримання ісламської моралі й законів шаріату з вірою в Аллаха дає можливість вищого духовного удосконалення особистості. Іслам стверджує принцип морального догматизму, вимагаючи безумовного виконання моральних норм Корана як таких, які дані богом і тому не підлягають обґрунтуванню, незалежно від соціальних наслідків такої поведінки. Людина має поводити себе певним чином не тому, що так розумно, а тому, що так сказав Аллах. Поступове утвердження такої моралі в свідомості, некритичність і сліпа покора призводили до агресивної нетерпимості до інакодумців. Такий релігійний фанатизм неодноразово призводив до масового фізичного винищення ідейних супротивників. На переконання мусульман вся організація халіфату – влада й закони – походять від аллаха, що зумовлює опозицію ісламського мислення: протиставлення божественного людському, хоча в той же час не було опозиції між духовним й світським. Існувала єдина мусульманська влада, джерелом якої був бог, і тому потреби в світських законах чи принципах моралі не було. Це була досить специфічна теократія. Цивілізація ісламу організована навколо простих вихідних концепцій – релігійних догм і законів, які походять з Корану й сунни - традиції, яку лишив після себе пророк Мухамед. В цілому модна сказати, що іслам – це спосіб життя. На величезних територіях від Іспанії до Індії, залишає свій відбиток, насамперед на творах художнього ремесла й тканинах. Захід використовував його як зразок, переймаючи мотиви з мусульманської Іспанії; В архітектурі Сицилії та Венеції, в тканинах з Лукки й Флоренції помітний сильний вплив мистецтва ісламу. В XVII ст.. на заході виникла мода на культуру й прикраси мусульманського Сходу. Поезія поетів –життєлюбців середньовіччя - Рубаї, Омара Хайяма, Рудаві та багатьох інших надихала європейських і американських поетів на створення шедеврів світової поезії. Дієвість арабо-мусульманської культури проявляється в наш час у феномені сильного протиставлення світ ісламу вестернізації, що йде з кола західних культур.

Загальна періодизація історії грецької культури

Періодизація культури: крито-мікенський період (3-2 тис. до н.е.) – час ранньо класового суспільства, що характеризується високим розвитком образатворчого мистецтва; Гомерівський період(XI-IX ст до н. е.) – Дорійське переселення та повернення до родових відносин  зниження ролі образотворчого мистецтва; Архаїчний період (VIII-VI ст до н. е.) – час становлення античної держави, утворення міст-полісів; Класичний період (V-IV ст до н. е.) – найвищий розвиток давньогрецької культури; Елліністичний період (друга половина IV – середина I ст до н.е) – поширення грецької культури у Передній Азії

Крито-мікенська цивілізація

Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці ХV ст. до н.е. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу Егейського моря з’явився новий гегемон – ахейське місто Мікени. Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в XVI – XIII ст. до н.е. Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це – потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці ХІІ ст. до н.е. внаслідок навали північних племен, озброєних залізом, - дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну, грецьку, культуру. “Палацова цивілізація”, що свідчила про виникнення перших держав, була зруйнована близько 1700 р. катастрофою, яка суттєво затримала суспільний розвиток. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою, неповторністю фрескового мистецтва, монументальністю. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів – головний мотив критського мистецтва, що ріднить цю культуру з наступною, грецькою, і вирізняє із сучасних їй східних культур. Крито-мікенська (егейська ) культура Ранній етап історії Древньої Греції носить назву крито-мікенський або егейський. У кінці III-II тис. до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря - на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави монархічного типу з розгалуженим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони походили на древньосхідні деспотії. Мікени були відкриті Генріхом Шліманом вслід за його сенсаційними розкопками в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А.Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів - про великого майстра Дедала, що побудував для Крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, що переміг мешканця лабіринту Мінотавра і що знайшов зворотний шлях за допомогою «нитки Аріадни». У кінці III - початку II тис. до н.е. самим могутнім було Критське царство, що займало винятково вигідне географічне положення і що володіло сильним флотом. Критські майстри майстерно обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли красивий керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомі парадні судини з «морськими» сюжетами. Вражає царський палац в Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди відразу наводить на думку про лабіринт. Багато які приміщення, сполучені складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашені прекрасними фресками. Одна з самих знаменитих - «Парижанка» - так А.Еванс назвав зображення молодої нарядної жінки з темним в'юнким волоссям. Палац був центром не тільки політичного, але і релігійного життя. Існує гіпотеза, що пристрій палацу якось пов'язаний з уявленнями про замогильний світ. Багато які знахідки вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика робили ритуальні судини, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований і Кріт втратив своє пануюче положення в середині II тис. до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи - чи то руйнівного землетрусу (вулкана, що супроводився виверженнями ), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиц. Після цього центром ранньої грецької цивілізації виявилося місто Мікени, населене греками-ахейцами. Його оточували могутні оборонні стіни, складені з величезних, грубо отесаних кам'яних блоків. Головні ворота - Левові - прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. М. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів - розташовані по колу підземні споруди з купольними склепіннями. У кінці II тис. до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII в. до н.е. греки-ахейці були витіснені що переселилися з півночі Балканського півострова племенами греків - дорійців, що стояли на більш низькому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців привело до занепаду міст і політичного життя, втрати ранньогрецької писемності.

Поліс як соціокультурний феномен античності

Якщо основою цивілізацій давнього Сходу була сільська община, то основою античного суспільства став поліс – міська община. Людина Греції – людина політична та полісна. Виникнення полісів сприяло інтелектуальному та культурному розвитку Греції. Поліс – не просто місто і не зовсім держава, це спільнота громадян з високим рівнем соціальної солідарності. Він не великий за розміром – кілька тисяч родин (за Платоном – 5040.). Суперемагаполісом були Афіни – 30 тис. Чол.. Полісний світ – закритий від зовнішнього впливу, камерний (порівняємо відкритість світу гуртожитку на Ворзелі і камерний світ Троєщини). У полісі всі знали один одного і про один одного. Важливою була думка громадськості про кожного. Суб’єктом влади полісу була сукупність усіх повноправних громадян, тобто існувало колективне самоуправління. Колективістський спосіб життя був у всьому – у спільних трапезах, театрах, на війні – спільній смерті за рідний поліс. Монополія на владу не була закріплена за певним класом. Кожен міг бути обраним. Поліс стимулював громадянську рівність. У полісі відсутній яскравий майновий поділ. Були багатші, проте багатим було заборонено будувати у полісі палаци. вони мали добровільно давати свої гроші на будівництво кораблів, театрів і т.д. , тобто літургії та евергесії. Це була своєрідна форма обміну грошей на соціальний престиж. На прикладі слів Фалеса можна вивести формулу античної повноцінності: людина, еллін, чоловічої статі, громадянин полісу Престиж різних професій. Політична свідомість соціоцентрична. Ворогами були тирани, східні деспоти та індивідуалісти. Поліс – засіб сімоіедентифікації. Головне. Поліс це не стільки місце, скільки спільнота громадян, пов’язаних певними соціальними зв’язками та релігійними віруваннями. У кожного полісу був свій покровитель на Олімпі. Коли ми говоримо про гром. Полісу, пам’ятаємо, що це лише хлопці.

Космос як категорія античної культури. Космологічний отиптимізм культури

Космос відіграв визначну роль у формуванні світогляду стародавніх греків про поліс та про світобудові взагалі. Космос та поліс нерозривно пов’язані, космос – це великий поліс, а поліс – це маленький космос (мікрокосм). При чому поліс є втіленням космічного полісу на землі, його еманацією (Платонова теорія світу ідей та світу речей). Оскільки можливе своєрідне перенесення та порівняння будь-яких земних стосунків у сфері космосу та навпаки, можна говорити про пластичність античного світогляду, відповідно до якого в Греції переважали пластичні мистецтва. Крім того, наукові знання були насамперед дослідженням просторових відносин між тілами, в тому числі спостереження за небесними тілами на небосхилі. Космос – прекрасний Всесвіт, гармонія, ідеал полісу. Тому у полісі, що є аналогом космосу, все має бути найкраще – спосіб організації, закони, порядок. Космос не є мертвим і механічним, він живий та органічний, як і саме місто. Космос - абсолют, який протистоїть хаосові впорядкованістю, гармонією та красою (так, слова космос та косметика мають спільний корінь). Але краса космосу відкривалася не всім. Вона доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя – індивідуальний та суспільний. Відповідно до краси космосу, красивим мало бути все, особливо люди, зовнішньо та внутрішньо. Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу. Людина безпорадна, її доля визначається богами. Боги персоналізують коло року, долю, циклічний рух людських вчинків. Герої античних міфів завжди звертаються до богів за порадами та підказками, а також задобрюють їх. В загальному, їх світогляд можна назвати космологічно-полісним оптимізмом. Адже на думку Плутарха, кожний день присутності людини в прекрасному космосі, а саме в його земній еманації – полісі, свято.

Головні риси давньогрецької культури

Во-первых, античная культура отличается космологичностью. Космос противостоит Хаосу своим совершенством и упорядоченностью, своей красотой. Сама по себе красота заключена в природе, поэтому подражать ей следовало всем без исключения художникам. Так складывались эстетические категории, тесно связанные между собой, исходящие из космологичности мышления н пронизывающие всю античную культуру, все искусство: красота, гармония, мера. Красота, согласно Аристотелю, объективно существует в настоящем мире. Красота в понимании древних греков есть соразмерность, органичность, гармоничность. Мера — исходный принцип существования чего-либо определенного. По словам Демокрита, «прекрасное есть надлежащая мера во всем». Понятие меры должно быть присуще не только людям, занимающимся искусством, но и политикам и философам. Как основная черта бытия особо выделялось понятие гармонии как выражения чувства меры, единства в многообразии, как «внутренняя природа вещей». Мера есть наивысшее выражение гармонии. Образцом для произведений искусства является гармония в космосе, природе, гармония общества и человека. Во-вторых, античную культуру объединял антропоцентризм. Лучшее определение антропоцентризма заключено в словах Протагора: «Человек есть центр всей Вселенной и мера всех вещей». Космологизм греческой культуры предполагал антропоцентризм. Космос постоянно соотносится с человеком. Сопоставление макрокосма — Вселенной и микрокосма — человека предполагало гармонию существования. Поэтому для древнегреческой культуры был свойственен поиск «пропорции связи вещей», математических законов красоты и гармонии, поиск идеала человеческого тела и духа. Тело человека подверглось тщательному геометрическому изучению, в результате чего выявились идеальные пропорции гармоничной человеческой фигуры, установлены правила пропорционального соотношения его частей. Предполагается, что теоретиком пропорций является скульптор Поликлет. Тело, прекрасное само по себе, было лишь частью гармонической личности. Идеал, к которому должен был стремиться каждый гражданин полиса, — калокагатия. Прекрасный и хороший человек соединяет в себе красоту безупречного тела и нравственное совершенство. Это положение определяет «телесный» характер культуры Древней Греции. Красота телосложения почиталась высоко и достигалась физическими упражнениями и гимнастикой, т. е. достигнуть идеала можно было упражнениями, образованием, воспитанием. Культ тела определялся и более прагматическими причинами: ловкость, сила были необходимы для защитника отечества, т. е. для военных целей. Соотнесение природных объектов с человеческим телом определило отношение греков к земной жизни: любовь к повседневным радостям утверждалась в качестве своеобразного идеала, преимущество жизни над смертью огромно, понимание его составляет смысл античного мировоззрения. Культ тела повлиял на совершенно особенное отношение к наготе, а само тело стало мерилом всех форм греческой культуры: философия, математика, скульптура и архитектура, поэзия и драма, даже риторика определяли человека своим критерием. В-третьих, общим в культуре античной Греции была состязательность. Эта черта была порождена полисным характером культуры. Состязательность характеризует все сферы жизни. Главную роль играли состязания спортивные, конные, художественные — поэтические и музыкальные, состязания философов и т. п. Агон (состязание, борьба) олицетворял характерную черту свободного грека, гражданина полиса: его личные заслуги и качества проявлялись только тогда, когда выражали идеи и ценности городского коллектива. Состязательный характер античной культуры проявляется и в таких ее чертах, как праздничность, зрелищность, красочность. Праздники сопровождали все состязания и сельскохозяйственные работы и являлись неотъемлемой частью социальной жизни древних греков.

Культурний світ античності і варварства (порівняти)

Розуміння поняття варвари у давніх греків та сучасних людей дещо відрізняються. Варварство для греків – антисвіт, як політичний, так і цивілізаційний. Є тільки два способи існування – грецький та варварський, звідси варвари – неправильні та вороги. Варварами (в перекладі ті, хто незрозуміло говорить) вважалися всі негрецькі племена, не залежно від їх культурного розвитку. До речі, варвар – це не завжди синонім жорстокості, адже під цю категорію підпадали не лише дикі племена. Проте варвари для греків завжди були гіршими, ніж вони самі. Хоча окремий варвар міг бути і симпатичним грекам, так як справедливий цар Кір Старший, проте загалом варвари були гірші через відсутність у них полісу. Крім того, Східна філософія була далека і незрозуміла грекам, тому вони не вважали її правильно. В загальному, варварство для греків можна охарактеризувати як комплекс політичної, культурної та людської неповноцінності. Бути варваром, з точки зору грека, велика трагедія, не бути ним – велике щастя. На прикладі слів Фалеса можна вивести формулу античної повноцінності: людина, еллін, чоловічої статі, громадянин полісу. Греками вважалися всі ті, хто має законне право на участь у Олімпійських змаганнях (треба було знати і вміти довести свою генеалогію). Варвар – це не демон, проте він неправильний, не зважаючи на те, що у варварів може існувати свою система цінностей, це не робить їх кращими. Неповноцінність варварів була своєрідною аксіомою, при чому для греків їх перевага над іншими народами була настільки очевидна, що вони про неї рідко говорили. З елліністичною добою у варварському світі відбувається запозичення полісної організації, таким чином, проживаючи в полісах варвари еллінізувалися і ставали греками. Існування варварського та грецького світу відбивали загальні уявлення греків про картину світу. За уявленням греків пуп Землі знаходиться в Дельфах (для політологів згадати метод Дельфі), греки займають серединне місце, а варварське оточення греків, цей антисвіт, є світовою периферією. Значна відстань від центру зумовлює профанацію світу варварів. Хоча це уявлення були архаїчними, проте вони дуже глибоко укорінилися у свідомості людей(так, наприклад військо Олександра Македонського в Індії відмовлялося марширувати на Схід, бо в підсвідомості воїнів простір закінчився, а почалася нескінченність).  Інтенсивність грецьких контактів з варварським світом не однакова. Найбільш задокументовані – з орієнтальним, найменше – з північними сусідами. Систематичними були контакти з фракійцями та скіфами (через грецькі колонії та торгівлю). У варварському світі було легше і простіше вижити (легше підкорятися одному правителю, ніж брати участь у демократичному управлінні державою, легше сплачувати утримання армії, ніж самому служити в ній, легше ніжитися у лазні, ніж тренуватися (всьому потному і пахнючому) у палестрі), проте не варто забувати про важку працю у системі керованого державою господарства, необхідну для виживання. Через протиставлення себе варварському світу, греки могли самоідентифікуватися, збагнути власну культуру та унікальність. Характеризуючи інших, вони все краще розуміли себе і все більш і більше самі собі подобалися.

Отже,

• варвари гірші, бо вони не греки.
• варвари гірші, бо вони не там живуть.
• варвари гірші, бо вони не так живуть (у них нема полісу).
• варвари гірші, бо їм легше жити.
• наявність і протиставлення себе варварам, дозволили грекам зрозуміти, що вони греки.

Загальна періодизація історії Римського соціуму

Римська історія поділяється на три основних періоди:

• царський (середина 8 століття до Р.Х. — 510 до Р.Х.)
• республіканський (510 до Р.Х. — 30 до Р.Х.)
• імператорський (30 до Р.Х. — 476)

Відповідно до переказу, місто Рим заснували брати Ромул і Рем близько 754/753 до Р.Х. У переказах згадуються 7 царів, що правили в 8-6 ст. до н. е. Після вигнання останнього царя Тарквинія Гордого була встановлена республіка (510 до Р.Х./509 до Р.Х.). До середини 3 століття до Р.Х., підкоривши всю територію сучасної Італії, Рим перетворився у велику державу, що домоглася гегемонії в усьому Середземномор'ї, що привело до зіткнення з Карфагеном. Після трьох Пунічних воєн, одержавши перемогу над Карфагеном у 146 до Р.Х., Рим стає найбільшою середземноморською державою. У зв'язку з зростанням великого землеволодіння і рабовласництва посилились злидні серед селян, що викликало широкий повстанський рух сільського плебсу, рабів (повстання Спартака) і перші спалахи громадянської війни на вулицях Риму. У соціально-політичному житті Риму 1 століття до Р.Х. все більшу роль стали відігравати армія і її вожді (Л. К. Сулла, Г. Марий, Г. Помпей та ін.). В ході громадянської війни (49 до Р.Х. — 45 до Р.Х.) необмеженим правителем держави став Цезар; у 44 до Р.Х. у результаті змови прихильників республіки Цезар був убитий. Новий період громадянських воєн завершився перемогою Октавіана, що отримав в 27 до Р.Х. від сенату титул Августа. З часу правління Августа Рим став імперією. При Траяні в 2 столітті імперія досягла максимальних границь. Повстання місцевого населення в завойованих землях і вторгнення варварів привели до відділення ряду провінцій і розділу імперії на Східну і Західну (395). В 476 році вождь германських найманців Одоакр переміг останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августула. Східна Римська імперія під назвою Візантія проіснувала ще біля 1000 років. Рим являв собою поліс, керований царями. Великий культурний вплив надавали на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, ще не розшифрована його писемність). У них римляни запозичали більшість букв свого алфавіту, деякі прийоми будівництва, ряд обрядів (наприклад, гладіаторські бої). Символ Рима - бронзова статуя вовчиці - виконана етруським майстром. Етруською була і остання з царських династій. Після вигнання останнього царя влада переходить до народних зборів, які обирали Сенат і двох консулів. В послідуючий за цим період Республіки (VI-I сс. до н.е.) Рим підкоряє Італію, перемагає у війнах з Карфагеном і завойовує материкову Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру виявляється домінуючим: вивчається грецька філософія, література, знання грецького стає обов'язковим для грамотної людини, копіюються грецькі скульптури. Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії в професійну, зміну ролі військово начальників ведуть до серії громадянських воїн. Гай Юлій Цезар проголошує себе імператором, після його вбивства змовниками і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Серпень. Його правління означало заміну республіки імперією (I с. до н.е.- V с. н.е.). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства ведуть до підйому римської культури. Завойовані Римом східні народи також вносять свій внесок, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає військових невдач, але внутрішні протиріччя послаблюють його, в кінці IV с. н.е. відбувається розкол Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був завойований варварами, і цю подію прийнято вважати кінцем історії Древнього Рима і Древньої історії взагалі.

Етруски та культура Риму

Етруски — древні племена, що населяли в 1-ому тисячоріччі до РХ північний заході Апеннінського півострову — область, що називалася Етрурія (сучасна Тоскана), яки створили розвинену цивілізацію, що передувала римської. Розмовляли на етруській мові. Основне джерело відомостей про етрусків — повідомлення грецьких і римських авторів (Геродот, Діодор Сицилійський, Страбон, Тит Лівій, Пліній Старший і ін.), а також археологічні матеріали з етруських гробниць і поселень. Збереглося близько 10 тис. етруських написів (переважно дуже коротких), з яких надійно інтерпретовані лише деякі. Культурний вплив Етруски вплинули на культурний розвиток Древньої Італії, особливо римлян, для яких вони були зразком у прикладних мистецтвах і будівництві. Від етрусків римляни перейняли ряд особливостей політичної організації, структуру й озброєння армії, знаки влади. Міфологія й релігія етрусків зробили значне, вплив на римську міфологію й релігію. Очевидно, через етрусків італійські племена Середньої й Північної Італії сприйняли грецький алфавіт. Релігія етрусків носила політеїстичний характер. Верховним богом етрусків був громовержець Тіная. Його оточували 12 верховних богів. Шанувалася також Лаза, богиня долі. Існували й боги домівки – Лара й Пенат. Згідно з оповіданням римського оратора й письменника Марка Тулія Цицерона, в етрусків існувала наступна легенда. Якось раз селянин на поле біля міста Тарквіній провів плугом дуже глибоку борозну. Звідти раптово виліз забавний маленький божок по імені Тагес із дитячим обличчям й тулубом, але із сивою бородою й мудрий, як старець, і звернувся до орача із промовою. Той злякано підняв лемент. Збіглися люди, яким Тагес роз'яснив, як слід по нутрощах жертовної тварини передбачати майбутнє. Крім Тагеса, мистецтву прорікання їхнього навчила німфа Вегоя. Вона пояснила, як тлумачити удари блискавок. І вожді веліли записати промови Тагеса й німфи Вегої у священні книги. У наступних книгах були приведені поради по управлінню державою, будуванню міст і храмів. Ці книги переклали на латинську мову ще при царі Тарквінії Древньому. Але й вони, як і твір римського імператора Клавдія по історії етрусків, не дійшли до нашого часу. Оскільки етруській світогляд з його надзвичайним захопленням питаннями загробного життя не приймався римлянам з їхнім формальним і розважливим підходом до релігійних питань, то вони запозичили в етрусків лише науку про пророкування, гадання й знамення як найбільш практичну й, що має прикладне значення, частину їхніх релігійних уявлень. Цю науку етруських жерців - гаруспіків (тих хто ворожили по нутрощах жертовних тварин, особливо по печінці) римляни запровадили у свої релігійні церемонії. Але в особливо важливих випадках у Рим запрошувалися етруські фахівці.

Соціокультурна специфіка римського полісу

Вместо греческой традиции симметрии и замкнутого круга: (порядок — космос, пропорциональность, гармония, тавтология, причины и следствия — Эдипов цикл), здесь изначально властвовала концепция линейного движения, линейного представления о существовании. Марширующие римские легионеры. В масштабах расширяющейся Римской империи человеческое перемещение и впрямь становилось безвозвратным. Размыкая греческий круг, римский принцип линейности стремится уравновесить свою безответственность по отношению к прошлому детальной разработкой будущего. Изгнанный из полиса грек был обречен на блуждания как проклятье. Детерминировать римлянина было невозможно. Ибо арматурой Рима была не столько архитектура, которая, организовывая пространство внутри города, обеспечивала терминологией, термами, очерчивающими локусы общественной жизни, сколько акви- и виадуки, канализации, дороги — коммуникационная система. В Риме инженеры и легионеры знали больше, чем философы. Словом, Рим — это не столько соотношение мест, где протекала общественная жизнь (бани, стадионы, театры) сколько трасса. «Если греки при основании городов особенно удачно достигали цели в стремлении к красоте, неприступности, наличию гаваней и плодородию почвы, то римляне как раз заботились о том, на что греки не обращали внимания, — о постройке дорог, водопроводов, клоак, по которым нечистоты можно было спускать в Тибр» (Страбон. «География»). В 451 г. до н.э. появляется специальное законодательство по дорожному строительству «Таблицы Права», В соответствии со строгой прямизной римских дорог осуществлялась планировка лагерей легионеров: на ровной местности, на перекрестке (под прямым углом) двум артерий cardo maximum и decumanus maximum находилась площадь, на которой помещалась палатка военоначальника и святилище. Виа претория, устремленная к претории (палатке полководца), пересекалась с такой же несгибаемой виа Трансипалис (опорной дорогой внутрилагерной транспортной структуры). «Многие города Англии хранят в окончании своих имен воспоминание о своём происхождении от римского лагеря castra: Манчестер, Ланкастер, Уинстер и т.д.». Рим станет той матрицей, которая будет воспроизводить себя в Европе на протяжении тысячелетий. «Рим — вечный город». В юридических практиках, в гражданских и военных установлениях Рим обнаруживается как конституирующая модель. И всё же в планах геометрически регулярных городов — военных лагерей римского типа — прячется сеть. Рим отличался от Афин как морфология от геометрии. Латинское crux подразумевает движение в пункт, где происходит метаморфоз, непосредственное, а не созерцательное приобщение к истине, где переплетаются ведомое и неведомое, воображаемое и реальное. Организация полиса предохранялась от хаоса двойной системой защиты — возведением порядка во вторую степень: Сначала разграничение суши и воды, своих и чужих, бытия и небытия — т.е., удаление из хаотических флуктуаций — разметка границ города, выработка стиля поведения. И лишь на втором шаге открывается путь к многообразию его проявлений — обустраиваются места внутри полиса: ареопаг, агора, акрополь. Не случайно после Пелопонесских войн Перикл обращается к афинянам с речью: «Благополучие целого государства более выгодно для частных лиц, нежели благополучие отдельных граждан при упадке всего государства. Ведь если гражданин сам по себе благоденствует, тогда как государство рушится, то он гибнет вместе с государством». Действительно, афинская сборка была такова, что в ней можно было спастись самому, только спасая всех, а именно инстанцию вкуса, стиля, не пропускающего чужеродные элементы дальше отстойника.. За полисом как топикой поведения на ореопаге и агоре стоял еще полис как стиль жизни афинянина, который и был той первой степенью порядка, удерживающей от вовлечения в непрерывность метаморфоз. Кризис полисной организации выражался не столько в экономических факторах, сколько в последовательном разрушении административных, культурных и культовых функциях старого города. Римская сборка лежит ниже этой первой степени упорядоченности стилем. Рим возник из смеси: неразличенность краев в пространственно временном континууме, общая размытость контуров не позволяла удерживать одну степень реальности, и виртуальный город сохранил в себе исходный заряд к бесконечным трансформациям. В отличие от Афинской Римская сборка возникала из эклектической неопределенности, а не из уже сложившегося порядка народа. Как собрать коллективное тело в таких условиях? Когда каждый народ поклоняется своему богу, местом сборки коллективного тела вряд ли станет храм. Строительство дорог (от финансирования до непосредственной реализации) становится, во-первых, «общим делом» Рима, а во-вторых, способом покорения и познания мира через приведение многообразия к прямолинейной и бесповоротной римской дороге. Вся греко-иудейская мудрость дошла до нас по дорогам Рима. Латынь на протяжении тысячелетий ассимилировала, приводя к себе как к общему знаменателю всё иное в качесстве недо-языков, недо-логосов. Однако прямолинейность и бесповоротность Римской дороги коррелировала с изворотливостью и лавированием государственной политики. Ах, не была ли Дорога лишь маской, за которой скрывалась Империя-сеть, Империя-гидра. Впрочем, как и жизнь римлянина, — хорошо разыгранный спектакль. «Какой актер умирает», — были последние слова, произнесенные Нероном. Рим, заимствовавший греческую мифологию, разыгрывающий роль «эллина», реализовал своим существованием то, чего греки, впервые выделившие человека в его статуарном великолепии, так опасались, а именно, миф о Нарциссе, залюбовавшимся потоком становления, да так и не смогшем отвести от него глаз. Для того, чтобы как-то координировать свои непрестанно множащиеся части, Рим должен был превратиться из urbs в orbs (да, в отличие от Афин, здесь возведение здания (urbs) предвосхищало стиль строительства (orbs), примером чего может служить римский Пантеон. И всё же для того, чтобы заставить вращаться метрополию вокруг своей орбиты, Рим должен был стать orbs — изгибом, вогнутостью щита, колесом фортуны, глазной впадиной. Иначе говоря, необходимо было согнуть сеть отношений, образовав вогнутость, впадину, заставить коммунальную сеть видеть. Именно Рим сделал принцип видения конституирующей моделью для всей Европейской культуры: знания (наблюдение), власти (надзор), желания (подсматривание). Афины раскинулись вокруг выпуклости холма, на котором размещался Акрополь, призывавший внимать власти как голосу/логосу свыше. Здесь сущее выстраивается по степени восхождения в логосе. «Рим — город на семи холмах», — строился как сеть наблюдательных пунктов и укреплений. Иначе говоря, если греческий polis был лабиринтом уха, слушающего голос свыше, то Римский orbs — принципом зрения как такового — того, что зрит. Рим — империя глаза, который видит вперёд, вдаль, в перспективу, устремляясь в мифическую точку, которую нельзя вообразить без переноса за границу видимого, где Рим уходит из Рима, воплощаясь в Константинополе, Москве, (да какая европейская столица не пыталась отстроить себя Римом?), рискуя иссякнуть в экспансии. Если Acropolis слышит и созерцает своё отграниченное и выстроенное статуарное тело, то форум Романум зрит, пытаясь схватить границы, определившие его, и слепнет, бессильный увидеть их. Ибо границы Рима полагались не как контур ограничения, или терминологическая сетка определённых идеальностей, но как множащиеся различия в различие — морфологические переходы, перетекания в себе, на которые была наброшена маска геометрии. Афинская хартия стала судьбой Европы лишь на уровне недосягаемого идеала, к которому стремились, подлинной же судьбой, крестом вропейских городов стал Рим. Сеть флуктуирующих форм, мастерски законспирированная геомеирическим проектом — подавляющей своей прямотой и правильностью римской дорогой. Поэтому любой шаг на пути становления геометрического Телоса то и дело вовлекал в виртуальное движение и все фрагменты и сегменты какого-то другого Телоса, ему предшествующего, его пронизывающего и его преодолевающего.

Побут та повсякденність Римлян

Спосіб життя стародавніх римлян, що займалися переважно сільським господарством і війнами, сам по собі був досить суворий. Цю суворість римляни зберігали й у наступні епохи зніженості звичаїв. До знайомства з грецьким культурним досвідом тут навіть не було статуй богів – бог війни Марс шанувався в вигляді списа; Веста, богиня домашнього вогнища, – в вигляді живого вогню й ін. Селяни по старинці шанували старі пні і великі камені. Справжніх храмів спочатку теж не було – служіння богам проводилися просто в обгородженому місці. Культ римлян також був «сухий, тверезий і строго формальний» – «пунктуально виконуючи свої зобов'язання перед богами, римлянин у той же час не хотів давати їм нічого зайвого» – наприклад, туманна обітниця принести в жертву стільки-то «голів» (малося на увазі – тварин) оберталася приношенням у храм такої ж кількості голівок часнику. Прояви аскетизму в ранньому римському суспільстві базувалися, строго кажучи, навіть не на релігії, а на етиці цивільного, сільського гуртожитку, суворого та манірного навіть стосовно завоювань елліністичної цивілізації. Плутарх описує як зразок римської чесноти сенатора Катона Старшого, котрий настільки чванився своїм чистим і примітивним способом життя, що готовий був жити в скляному будинку – він вважав, що йому нічого ховати. Катон ненавидів вплив грецької міської культури, літературу і театр, домігся висилки грецьких акторів з Риму. Та важко вважати це справжнім духовним аскетизмом. В 2 та 1 століттях до нашої ери Рим підкоряє собі багаті землі елліністичної Греції, Єгипту і Малої Азії. Рим зростав, будуючи легендарні дороги і починаючи торгівлю з сусідніми країнами. Життя в ньому було досить гідним, але жителі Риму прагнули більшого. Вони створили величезні легіони, щоб підкорити собі нові землі. Імперія ставала сильнішою, і ніхто вже не міг зупинити Рим. Захоплені у полон війська противника ставали рабами, яких купували багаті міщани, насолоджуючись усіма радощами життя в Римі. Але не кожен римлянин жив у такій розкоші. Це призводило до повстань голодних нижчих класів. Але Рим вижив. Як доказ його величі, були збудовані величезні арени, де проходили захоплюючі небезпечні змагання (битви гладіаторів, кінний біг, поєдинки рабів з левами тощо). Все це було неодмінними атрибутами римського побуту. Ідеологія стародавнього риму: патріотизм - інтерес країни – найвища цінність Римляни вважали себе богообраним народом, орієнтувалися тільки на перемогу. Головними достоїнствами вважались : мужність, достоїнство, суворість.

Рецепція еллінізму в римському соціумі. Римський стиль у філософії, риториці, поезії, мистецтві

В области культуры Рим в основном использовал достижения предшествующих эпох, особенно эллинизма. Рим был втянут в орбиту средиземноморских отношений уже тогда, когда куль тура эллинизма достигла такой высоты, что Риму не оставалось ничего другого, как заимствовать ее и подражать ей. Поэтому римская культура не была вполне самостоятельной. Значение Рима—главным образом в распространении эллинистической культуры, приспособленной к римским потребностям, на отсталом Западе. Однако было бы ошибкой утверждать, что культура Рима была сплошь подражательной. Во-первых, в ранней римской культуре, например в религии, было много самобытных италийских элементов, впоследствии только прикрытых слоем наносных греко-восточных влияний. Во-вторых, даже в позднеримской культуре, в целом наименее самостоятельной, существуют формы, отмеченные печатью высокой оригинальности, в которых римляне были подлинными творцами: право, архитектура, некоторые литературные жанры (сатира). Наконец (и это самое главное), даже копируя многие формы эллинистической культуры, римляне не механически подражали им, а перерабатывали их в своем духе и стиле. В результате этого получились явления, глубоко своеобразные по существу, несмотря на внешне подражательные формы, например лирика конца I в. до н. э. Вот почему в целом мы должны признать римскую культуру своеобразной стадией развития античной культуры. Рим підкоряє Італію, перемагає у війнах з Карфагеном і завойовує материкову Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру виявляється домінуючим: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для грамотної людини, копіюються грецькі скульптури. З посиленням грецького впливу відбувається певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс — Юпітер, Гера — Юнона, Афіна — Мінерва, Аськлепій — Ескулап). Проникали в Рим і східні культи — Ісиди, Осіріса, Кібелі, вмираючого і воскресаючого бога Мітра. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога. У римській філософії сильніше усього позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально-етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб указати шлях на щастя. Великим представником цього напряму був Сенека. Він грав видну політичну роль при дворі імператора Нерона, але закінчилася його кар'єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування зумовлення. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики. Поезія Древнього Риму не мала розвиненої національної традиції. Вона починає активно розвиватися досить пізно — в кінці республіканського періоду під впливом грецької літератури Все більший вплив справляють на побут і образ життя римської знаті елліністичні звичаї. Однак широкі кола римського суспільства вороже ставилися до іноземних нововведень та звичаїв і чинили їм стійкий опір. Вплив грецької культури сприяв поширенню освіченості у верхніх шарах суспільства й загальному культурному зростанню. Навколо одного з найбільших політичних діячів того часу – Сціпіона Еміліана створюється гурток, до складу якого входять філософи й письменники. Серед них найпомітніше місце належить знаменитому грецькому історику Полібію та грецькому філософу Панетію. Обидва вони проповідували вчення стоїків, пристосовуючи його до потреб і запитів римського суспільства.

В 1-му столітті до нашої ери спостерігається ще більш широке поширення елліністичних впливів, причому в філософії та мистецтві вони стають домінуючими. Одночасно з цим в римському суспільстві йде процес їх творчої переробки. Саме в цей період виникає латинська лірична поезія, досягає найвищого розквіту ораторське мистецтво, з’являються прозаїчні твори, написані класичною латинською мовою. Для популяризації різних течій елліністичної філософії особливо багато зробив Ціцерон, який виклав в ряді творів досить зрозуміло основи різних філософських систем і розробив латинську філософську термінологію. Лукрецій, один з найвідоміших філософів давнини, в своїй поемі “Про природу речей” поширював та пропагував матеріалістичне вчення Епікура, намагаючись позбавити людей забобонного страху перед богами і потойбічним життям. Заперечуючи всяке втручання богів у життя людей, Лукрецій давав наукове пояснення походження і розвитку всесвіту й людства. Він стверджував, що все складається з неподільних “начал”, тобто атомів, які не створюються і не зникають, а за певним законом з’єднуються і формують все живе. Тому всесвіт вічний і нескінченний.

Рим давал очень много. И люде не могли забыть эту доброту. Все новое воспринималось негативно, ведь это быдо чуждо людям. И жить люди предпочитали в домах, к которым они испытывали доверие. В этот момент и зародился романский стиль Термин «романский стиль» появился в XIX в., когда была установлена связь архитектуры XI—XII вв. с древнеримской архитектурой (в частности, использование полуциркульных арок, сводов). В целом термин условен и отражает лишь одну, не главную, сторону искусства. Однако он вошёл во всеобщее употребление. Основной вид искусства романского стиля — архитектура, преимущественно церковная (каменный храм, монастырские комплексы). Характеристика стиля Для романских построек характерно сочетание ясного архитектурного силуэта и лаконичности наружной отделки — здание всегда тщательно вписывалось в окружающую природу и поэтому выглядело особенно прочным и основательным. Этому способствовали массивные гладкие стены с узкими проёмами окон и ступенчато-углубленными порталами. Основными постройками в этот период становятся храм-крепость и замок-крепость. Главным элементом композиции монастыря или замка становится башня — донжон. Вокруг неё располагались остальные постройки, составленные из простых геометрических форм — кубов, призм, цилиндров. В противовес восточному центрическому типу, на Западе развился тип храма, называемый базиликой. Важнейшим признаком романской архитектуры является наличие каменного свода. Из других характерных признаков можно отметить толстые стены, прорезанные маленькими окнами, призванные воспринимать распор от купола, если таковой имеется, преобладание горизонтальных членений над вертикальными, в основном, циркульные и полуциркульные арки.

Типи лицаря та буржуа в античності

М. Оссовська відтворює рицарський етос античності за творами Гомера. Для гомерівського зразка рицаря характерні такі риси:

• Велику роль відігравало походження особи. Коли герої представляли себе, вони перераховували всіх своїх благородних предків, серед яких могли бути навіть боги. Простолюд же зображувався або як вірний слуга, або як потвора.
• Хороше походження забезпечувало благородність і красу (принцип калокагатії).
• Чоловік повинен бути сильний, високий, широкоплечий, найчастіше атлет.
• Гарна мова, учти вість, що відрізняли верхні прошарки суспільства від простолюду.
• Відвага, адже античні люди завойовували статус зі зброєю в руках.
• Турбота про честь, прагнення до слави, вирізнення, особливо для встановлення ієрархії (порядку клювання).
• Страх виглядати смішним, найбільша жертва—добровільне приниження для отримання чогось дуже бажаного.
• Щедрість; хазяїн мав щедро обдаровувати гостя, а гостинність була взаємною.
• Поширеною була практика вирішення битви поєдинком двох рицарів.
• Відкрита сутичка цінується більше, ніж військова хитрість.
• Осуд порушення присяги, домовленості, невдячності, залишення друга в біді.
• Пощада тих, хто скорився і просить пощади.
• Зневага до фізичної праці, що зумовлювало велику кількість слуг (відповідало статусові), проте жінки, навіть знатні повинні були займатися господарством.
• Моногамія, атмосфера гармонії в сімейному житті. В жінок правилом була чистота до весілля і вірність після.
• Традиційним було невелике законне потомство, що компенсувалось позашлюбним. Повага до старості.
• Відсутність моральної відповідальності, що криється в нерозрізненні навмисних і ненавмисних вчинків. Kakos (поганим, низьким) вважався той, кому можна було безнаказано завдати kaka (зло).
• Переважання відносин суперництва, а не співпраці (вона була більш характерною для жінок).
• Ускладнення відносин через втручання богів (які могли позбавити розуму, наслати лють, гнів, слабкість тощо).
• Вихваляння гомосексуалізму.
• Допускання гордості лише за правом (засудження гібрису).

Соціокультурні зміни при переході від античності до середньовічча (фактично шматочок із лосєва, просто що він вважає відрізняє одне від іншого)

Необходимо также отличить античность от тысячелетия средневековой культуры, в основе которой – монотеизм, исходящий из признания божественной личности. Да-да, по средневековым представлениям над миром, над человеком царит абсолютная личность, которая творит из ничего космос, помогает ему и спасает его. Словом, абсолютная личность стоит над всей историей. Этого нет в античной культуре, хотя и там есть свой абсолют. Но какой? Звездное небо, например. То есть тот абсолют, который мы видим глазами, слышим, осязаем. Чувственный космос, чувственно-материальный космологизм – вот основа античной культуры. Интересно, что даже идеалисты с умилением посматривали на звездное небо, на чувственный космос. Платон (или его ученик Филипп Опунтский) утверждает: самое главное для человеческой души – подражать движению небесных тел. Они прекрасно вращаются целую вечность: всегда одинаково, симметрично, гармонично, без всякого нарушения. Такой должна быть и человеческая душа. Но вот другое поразительное место. В "Тимее" Платона, где рисуется космология, мастер-демиург создает космос из материи по типу разумного, одушевленного и живого, то есть явно человеческого существа: телесным, а потому видимым и осязаемым – вот каким надлежало быть тому, что рождалось. И далее, когда необходимо было завершить космос так, чтобы он стал Всем, боги приступили к образованию трех родов опять-таки живых и телесных существ (на земле, в воздухе и в воде). Таким образом, космос видимый, слышимый, осязаемый, материальный в представлении древнего грека есть не что иное, как огромное тело живого человеческого существа, как в целом, так и во всех своих частях. Итак, второй мой тезис гласит: античная культура – это не только объективизм, но это еще и материально-чувственный космологизм. В этом отличие ее от средневековой философии и религии абсолютного духа.

Середньовіччя як історико-культурна доба: хронологія та періодизація

Доба Середньовіччя - це досить тривалий історичний період. надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін "Середні віки" виникає в Італії ХV-ХVІ ст. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизм; придушення свободи особистості. Сучасна наука вже більш зважено й справедливо розглядає культуру Середньовіччя як історично зако-мірну складову частину розвитку людства. Початок доби досить непросто вичленувати з кон­тексту культури еллінізму, а згасання розтяглося на кілька століть, так що в сільському житті стереотипи середньовічного світовідчуття, мисленняя і способу життя успішно дожили до початку доби індустріалізації кінця XIX ст. Але попри численні ускладнення, період виразного домі­нування середньовічної культури у Середземномор'ї умовно поділяють на три основні етапи. Досить суперечливим питанням є хронологізація середньовіччя. Тому наведені дві версії.Початковою ланкою Середньовіччя можуть вважатися такі події: зверження останнього римського імператора (476 р.) або час правління Костянтина (306-337 рр.), а ще напад арабів на Європу (поч. 8 ст.) Проте більш нечітким є визначення кінця середніх віків. для одних – це дата падіння Константинополя (1453 р.), для інших – відкриття Америки (1492 р.), для третіх – початок Реформації у Німеччині (1517 р.).

Етапи Середньовіччя ( версія №1)

• раннє Середньовіччя - IV—VIII ст.;
• зріле Середньовіччя - IX—XII ст. ;
• пізнє Середньовіччя - XIII—XV ст.

Етапи Середньовіччя (версія №2)

• раннє (V – XI ст., а у деяких азіатськи країнах - II – XI cт.);
• класичне (кін. XI – XV ст., а у деяких азіатських країнах - XI – XVI ст. включно);
• пізнє (XVI – сер. XVII, на Сході – до XVIII – XIX ст.)

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну турну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалися взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв’язку:

• культурна еволюція пізньоантичного світу;
• традиції народної культури «варварів»;
• християнська релігія.

Класичне Середньовіччя. Завершення процесу формування феодальних відносин і розквіт феодалізму. Розпад раньофеодальної територіальної організації державної влади та панування феодальної роздробленості. У результаті розвитку феодальної економіки, підйому міст і росту товаро-грошових відносин, змінилися форми феодальної експлуатації, ослабла кріпосна залежність, з’явилось вільне міське населення. Це були передумови для централізації державної влади. Пізнє Середньовіччя. період «розкладу» феодалізму, зародження капіталістичного способу виробництва. Цьому періоду притаманні невдоволення народних мас, селянські війни, революції. Отже, у добу Середньовіччя докорінно змінилися етнічні спільноти та державні утворення. Племена злилися у народи, а зних почали формуватися сучасні нації. Перехід до феодалізму був пов’язаний з підкоренням селян великим землевласникам, перетворивши землю – основну умову реалізації людської праці – у монопольну власність (приватну, державну). Проте феодалізм створив деякі можливості для розвитку економіки та культури. поряд із власністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників.

Школа «Анналів» та сучасна медієвістика

Школа “Анналів” – це новий науковий напрямок, який виник у Франції та групувався навколо заснованого М. Блоком і Л. Февром журналу, що виходив під назвою "Аннали" (1929-39), "Аннали соціальної та економічної історії" (1939-41), "Аннали соціальної історії" (1941-45), неперіодичні "Збірники соціальної історії"; "Анали. Економіка. Суспільство" (1945-94); з 1994 "Аннали. Історія, соціальні науки". Суть "коперниканської революції", як назвали виникнення школи "Анналів" прихильники цього напрямку, полягала у заміні класичної "історії-оповідання" "історією-проблемою". Це така собі спроба відтворити "тотальну" історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки – економічні, соціальні, культурні тощо Феноменальність у тому, що історики школи “Анналів” змінили уявлення про те, чим власне є історія. З вивчення поодиноких подій вони перемістили наголос на масові та повторювані явища. Вони спробували встановити зв’язок між історичними процесами, що були віддалені одні від одного як у просторі, так і в часі. На місце нарративу-розповіді, як традиційного способу писання історичних праць, лідери цієї школи поставили проблемно зорієнтовану історію. Замість політичного життя, як традиційного предмета історичного дослідження, вони звернули увагу на інші об’єкти аналізу – суспільство, культуру певні структури щоденності Своєю стратегічною метою вони проголосили створення 'тотальної історії' – тобто такої історії, яка б охоплювала усі без винятку сторони життя людини, включно з такими незвичними для традиційної історіографії темами, як історія тіла, одягу, їжі, читання, дитинства, сексуальності, смерті і т.д [7, 51-73]. А тому, що цю мету не можна було осягнути засобами одного лише історичного аналізу, історики школи “Анналів” вдалися до ламання міждисциплінарних перегородок між історією та іншими галузями знання. Змінивши таким чином сам предмет історії, протягом декількох десятиліть вони самі перетворилися з об’єднання інтелектуальних дисидентів у найпрестижнішу академічну школу, належати до якої вважалося за найвищу честь. “Тяжко відшукати сучасного історика, який якщо б і не читав найвідоміші праці Фернана Броделя, Марка Блока та Люсьєна Февра, то принаймні не знав би про їхнє існування та головні ідеї”

2. Історичні етапи школи “Анналів” Школа "Аналів" пережила кілька етапів, у яких на перший план виходили різні тенденції. Перший етап, від виникнення журналу "Аннали" до смерті Февра в 1956 році, характеризується підвищеним інтересом до історії ментальності, до "людського фактору" в історії. Зі смертю Февра починається 2-й етап, пов'язаний з іменем Броделя, і триває до його конфлікту із більшістю членів редколегії й виходом з редакційного комітету. Цей етап характеризується інтересом до структур економічних, географічних, до "повільних" змін в історії, вагою до структуралізму. До кінця 80-х років триває 3-й етап школи "Анналів" На цьому етапі журнал не має єдиного керівника, а ідеї школи "Анналів", які вже переступили межі Франції, можна охарактеризувати як повернення до "ранніх" "Анналів", до вивчення людини як суб'єкта в його соціокультурній обумовленості. На цьому етапі школа "Анналів" представляє такі імена, як Ж. Лє Гофф, Ж. Дюбі, Э. Лє Руа Ладюрі та інші. З кінця 80-х років розвивається те, що багато хто поза і усередині школи "Анналів", називають "кризою Анналів": концентрація уваги на глибинних, малорухомих структурах залишає осторонь дослідження подій, тобто з поля уваги випадає власне історія, інтерес до масових процесів виключає з досліджень окрему особистість, ідея "конструювання" об'єкта загрожує обернутися сваволею. У прагненні вийти із цієї кризи керівництво "Анналів" взяло курс на зближення історії із історичною антропологією та соціальними науками (соціологією, політологією, економікою) Надзвичайно цікавим є помітний вплив школи “Анналів” на Центральну та Східну Європу. У першу чергу це стосується польської й угорської історіографій, які мали добре розвинуту й інституціонізовану соціально-економічну історію ще перед 1930 р., і рівень їхньої ізоляції від зовнішнього світу, навіть у комуністичний період, залишався порівняно низьким. У школі "Анналів" із моменту виникнення співіснують і переплітаються два напрямки. Один із них умовно можна назвати "лінією Блока", більш направлений на вивчення соціальної історії, інший – "лінія Февра", який зв'язує себе із дослідженням цивілізацій.

5. Висновки: синкретична медієвізація школи “Анналів” Отже, врешті-решт школа "Анналів" звертається до іншого, ніж колись, об'єкту вивчення і ставить у центр не діяльність "великих" людей, не опис подій, в першу чергу політичних, а дослідження всього суспільства в його цілісності, розкриття глибинних структур, що існували протягом великих часових відрізків. Такий підхід вимагав залучення даних суміжних наук – соціології, етнології, географії – і зміни поглядів на історичні джерела. Оскільки "писана" історія охоплює лише невелику частину суспільства, прихильники школи "Анналів" залучають дані археології, історії техніки, мови, господарські документи, звертають увагу на масові писемні джерела (проповіді, житія тощо), але не для створення окремих історій побуту, економіки, релігії, а для комплексного, синтезованого опису [3, 18]. До заснування цієї школи, у класичній історичній науці вважалося достатнім провести критичне дослідження джерела, відокремити “правдиве від неістинного”. Засновники й послідовники школи "Анналів" використали інший підхід: джерела самі по собі вже становлять неабияку цінність, щоб витягти з них відомості Сучасна медієвістика Сучасна медієвістика продовжує розвиватися в різних університетах світу (Оксфорд, Кембридж, Сорбонна). Проте в різних країнах вивчаються з різною глибиною різні сторони середньовічної історії з різних підходів. Так, у Німеччині продовжують лінію Вебера і Дільтеля, історичні події розглядаються як особисті і неповторні, позбавлені закономірності. Едіт Енне і Ганс Плянц переглядають розвиток та історію середньовічного міста. У Франції активно вивчається латинська палеографія. В Англії значна увага приділяється економічній та аграрній історіографії. Польська медієвістика користується заслуженим авторитетом серед учених. Вона належить до провідних сучасних історичних шкіл Європи. Її еволюція у післявоєнний період характеризується різноманітним тематичним спектром і високим назагал науково-методологічним рівнем. Учені Польщі брали активну участь у всіх міжнародних конгресах істориків. Дослідження ними складних питань польсько-німецьких відносин у період їх зародження, виважені і обгрунтовані висновки, зроблені з цих проблем, вміння досягти порозуміння з німецькими колегами – усе це може слугувати своєрідним прикладом для істориків України. Серед вітчизняних вчених варто зазначити Николая Оттокара (який вивчав феномен середньовічного міста), а також Тимофея Грановского, М.Куторга, Лева Черепнин(майже як наш ). Велику роль ще з часів Школи Анналів відіграють періодичні видання, навколо яких гуртуються науковці. В Росії виходить журнал „Древняя Русь”.

сприйняття часу (моделі часу) в античності та середньовіччі.Античність

Античність - час - циклічність ( все повертається, повторюється, буде новий Платон) . Минуле - те чого вже немає, майбутнє - чого ще немає, а теперішнє - момент істини, найбільша цінність. Обмірковуючи історичні зміни, люди віддавна, в тому числі і в добу античності, уявляли плин часу у вигляді певних циклів. Лінійне розуміння часу виникло в епоху Середньовіччя. Так, переважна більшість античних мислителів розвивала циклічну концепцію часу, виражену в ідеї "вічного повернення" (Платон, Гесіод). Останній, зокрема, вірив, що після "п’ятого віку" знову почнеться висхідна лінія історії людства. Винятком може бути хіба що Фукідід, який у деяких випадках дотримувався "лінійного розуміння часу" (359, с. 47, 50, 63, 283). Історично першим варіантом сприйняття історії було лінійне (уявлення про лінійність часу), яке відображало найпростішу ідею послідовної фіксації подій [7; 8]. Таке сприйняття було характерне для давніх єгиптян і було розвинуте античною історіографією в напрямі універсалізації (розглядалася історія не тільки свого, але й сусіднього народів), прагматики і навіть певної критики джерел. Зазначимо відразу, що для формування в Єгипті ідеї лінійного часу практично не знадобилося поняття історичного джерела й навіть наявності великої кількості джерел. Однак поряд з цим антична історіографія внесла в лінійне сприйняття історії, що стало вже традиційним з давньоєгипетського часу, циклічну складову частину. Найбільш повно цей циклізм виразив Полібій [3, с. 6 - 21]. Він висловив ідею про кругообіг форм політичного устрою, спираючись на ідеї Аристотеля щодо шести цих форм. Однак він не тільки обмежив циклізм в історії сферою політики, але і в ній виявив виняток – римську державу, у якій кругообіг політичних форм був зупинений початком «гармонійного поєднання» трьох позитивних форм (монархії, аристократії й демократії). Для античної історіографії характерне розширення кругозору на всю ойкумену, диференціація окремих жанрів історії (передусім виділялися політична й військова історія), формулювання мети історичного твору (пошук причин тих чи інших подій, прагматизм), залучення максимальної кількості доступних джерел і навіть критика джерел з позицій раціоналізму Однак при всіх цих досягненнях циклізм був лише синкретичне вплетений у лінійне в цілому сприйняття історіографією того часу історичного поля. Християнська історіографія розвинула ідею універсальності історії й фактично забула циклічні ідеї, як, проте, і багато інших наукових атрибутів історії У XVIII ст. італійський учений Джамбатіста Віко [2], спираючись на критику античності вченими XVII ст., запропонував перше циклічне уявлення всіх аспектів всесвітньої історії. Характерно, що запропонована ним концепція ЗІР здавалася його сучасникам найповнішим анахронізмом. Архаїчний (архаїзований) характер викладення концепції Дж. Віко, майже повне нехтування джерелами і, найголовніше, абсолютно незвичайний підхід до історії, яку традиційно розуміли як лінійну, не сприяли популярності цієї концепції. Однак усі названі риси свідчать про те, що ця концепція була результатом повного перевороту в погляді на історію, аналогічного до погляду крізь лінзи, що перевертають зображення. Так само, як і у випадку з лінзами, Дж. Віко не будував свою концепцію на абсолютно чистій основі строкатого історичного полотна – він використав як робочий апарат осмислення образів історичного полотна ідеї християнської етики й загальні ідеї про природу людини. Середньовіччя. Пані Лінійне сприйняття часу поєднане з ідеєю його незворотності, хоча в буденній діяльності час, характерний для сільського способу життя, має коловий цикл. Буденний досвід і спосіб життя давали обґрунтування послідовності буття (від створення світу до другого пришестя) і чіткого розрізнення модусів часу з одночасним збереженням циклічного образу часу, типового для даного способу життя й стереотипів мислення. Середньовічна модель світу відводить у небуття величезні шари життя, різко протиставляючи одну одній дві сфери світу за значущістю: явища, що мають значення, і такі, що нібито не існують, що належать до практичного життя. Панівним у християнській історіографії було уявлення про час як пряму лінію, яка має початок і кінець, Це було важливе культурно-історичне зрушення, бо позбавляло людину безвихідної пов’язаності часом, вічного полону; сприйняття майбутнього як прокляття. Саме на ґрунті лінійного часу набувала сенсу "обіцянка" віруючому про позбавлення його земних клопотів у вічному, у потойбічному житті. Проте "лінійність" християнського бачення часу до кінця не змогла перебороти його циклічного сприйняття і тлумачення, церква поволі включала до сфери культу елементи циклізму (у церковному календарі, в літургії, в містеріях). Проблему часу середньовічними істориками осмислювалася в контексті вчення Августина, сповненого скепсису й песимізму щодо сучасного стану людської історії. Адже минуле сприймалося, як неіснуюче, а майбутнє пов’язувалось із надією на перспективу перемоги "граду небесного". Що ж стосується історичного минулого, то в рамках епохи Середньовіччя всі уявлення про нього були майже цілком позбавлені елементу власне історичного. Минуле мало значення лише остільки, оскільки воно містило в собі "пророцтва", провіденційні накреслення нинішнього і майбутнього. Звідси схильність до анахронізмів, символічне й алегоричне витлумачення минулого Для того, щоб відчути характер цієї зміни, варто придивитися до таких візуальних образів сакральних спільнот, як рельєфи й вітражі середньовічних храмів або живопис ранніх італійських і фламандських майстрів. Характерною ознакою цих зображень є щось оманливо аналогічне до "сучасного вбрання". Пастухи, яких зоря привела до ясел, де народився Христос, виглядають, як селяни з Бургундії. Зображення Діви Марії нагадує доньку тосканського купця. В багатьох картинах, благоговійно вклякнувши поруч із пастухами, змальовуються меценати-замовники в пишних шатах бюргера чи вельможі. Те, що нині здається недоречним, виглядало, очевидно, цілком природнім в очах середньовічних прихожан. Перед нами постає світ, який зображав уявлену реальність надзвичайно зримо й відчутно. Християнство набувало своєї універсальної форми завдяки міріадам конкретних деталей: ось цей рельєф, ось той вітраж, ця проповідь, та історія, ця моралістична п’єса, та реліквія. Хоча трансєвропейське латиномовне духовенство було найістотнішим елементом в структуруванні християнської образності, не менш важливу роль відігравала передача ним своїх концепцій неписьменним масам за посередництвом візуальних і слухових образів, завжди індивідуалізованих і конкретних. Скромний приходський священик, чия суєтність була відома кожному з тих, хто слухав його проповіді, залишався однак прямим посередником між своїми парафіянами й небесами. Це зіставлення космічно-універсального з індивідуально-земним означало, що християнський світ, яким би безмежним він не був (або сприймався), являв себе по-різному в конкретній швабській або андалузійській громаді. Зображення Діви Марії зі "семітськими" рисами чи в одязі з "першого сторіччя" в реставраційному дусі сучасного музею було немислимим, адже сприйняттю середньовічного християнина була чужа концепція історії як нескінченного ланцюга причин і наслідків або радикального розриву між минулим і сучасним. Час володів неоднаковою протяжністю в різні пори року. Середньовічний світогляд відрізнявся цілісністю , впевненістю в єднанні світогляду. В індивідуальних подіях земної історії простежувалось символ подій священної історії , тобто в часовому відчувалось вічне. Час мислиться в якості чистої протяжності , неповоротної послідовності протікання подій із минулого через теперішнє в майбутнє. Середньовіччя - час має свій вектор( напрямок від створення світу, до народження і смерті Христа). Страшний Суд - вічність ( відсутність часу ) . Час вимірювався агарарними циклами , церковними службами. В Середньовіччі час - сакральне явище , час належить Богу. ( заборона лихварства)

Простір і час як категорії середньовічної культури

Типовим для Середньовіччя є поєднання уявлень про циклічність часу, «про вічне повернення», що були притаманні античності, з фіналістською концепцією виникнення до кінця. Розірвавши наступність із циклізмом язичницького світогляду, християнство сприйняло зі старого заповіту переживання часу як есхатологічного процесу, напруженого очікування вирішальної події світової історії - приходу месії. Однак, поділяючи старозавітній есхатологізм (учення про кінець світу), новозавітне вчення переробило ці уявлення й висунуло абсолютно нове поняття часу. По-перше, в християнському світогляді воно було відділене від поняття вічності, котра в інших давніх світоглядних системах поглинала й підпорядковувала собі земний час. Вічність не можна міряти часовими відрізками. Вічність – атрибут бога, а час створено, й він має початок і кінець, що обмежують тяглість людської історії. Після кінця світу час закінчиться й розпочнеться вічність. По-друге, історичний час набуває певної структури, кількісно та якісно чітко поділяючись на дві головні епохи – до Різдва Христового й після нього. Історія рухається від акту Божого творення до Страшного суду. В центрі історії перебуває сакраментальний факт, що визначає її хід, надає їй новий сенс і визначає наперед увесь наступний її розвиток: прихід і смерть Христа. Старозавітня історія виявляється лише підготовчою епохою до приходу Христа, наступна історія – результатом його втілення. Це подія неповторна й унікальна за своєю значущістю. Отже, нове усвідомлення часу спирається на три визначальні моменти – початок, кульмінацію та завершення життя роду людського. Час стає лінійним і незворотнім. Проте, за всієї «векторності» час у християнстві не позбавлений циклізму, докорінно змінилося лише його розуміння. Феодальні суспільства були суспільствами аграрними, а в аграрному суспільстві час підкоряється природним циклам. Залежність людини від зміни щорічних періодів диктувала й специфічну структур її свідомості. В природі немає розвитку, - принаймні, він прихований від погляду людей. Селянин вбачає в природі лише регулярне повторення, і це вічне повернення не могло не стати у центрі духовного життя в давнину й у середні віки. «Архаїчна» свідомість антиісторична. Тут немає чіткої відмінності між минулим і сучасним, бо минуле знов відроджується й повертається, перетворюючись на реальний зміст сучасного. Але, втрачаючи самостійну цінність, сучасне водночас набуває глибшого змісту, оскільки безпосередньо співвідноситься з міфічним минулим, яке триває вічно. Життя втрачає випадковість і швидкоплинність. Воно охоплене вічністю й має більш високий сенс. У середньовіччі годинники в побуті – рідкість. Час вимірювався природними циклами, був надзвичайно конкретним і пов’язувався з аграрними періодами, сільськогосподарськими роботами. В ранньому середньовіччі мистецтво виготовлення годинників збереглося тільки у Візантії та в арабському світі. Перші механічні годинники мали тільки одну стрілку (хвилин до XV ст. не лічили), їхній хід не був точний. Час визначали по розташуванню сонця чи за сонячними та пісковими годинниками. Часом лди навіть не знали свого віку. Лише в XIII – XIV ст. на баштах соборів в містах встановлюються механічні годинники. Час не вважали цінністю й не берегли. Пояснювалось це знову ж таки світоглядом людей – життя для нас не головне, найважливіше – те, що буде після смерті. А перехід до повсюдного використання годинників був пов'язаний з так званим «часом купця» - розвитком міст, торгівлі та ремесла. З’явився новий прошарок купців, людей, які не могли не цінувати свій час. Існувала ще досить поширена міра часу – церковний час, вимірюваний релігійними відправами у храмі. Вважалося, що час належить Богові й тому його не можна продати. На підставі цього церква виступала проти стягнення відсотків за кредит, бо, вимагаючи їх, кредитор продавав те, що йому не належало. Простір. Топографічні уявлення людей тієї доби також були сакралізовані, себто опосередковані релігійним сприйняттям світу. Через те простір поділявся на сакральний, святий, - і ворожий, нечистий, загрозливий. Простір поділявся на свій, до якого звикли, який засвоїли, й «чужий», такий, що належить іншим людям чи силам. Селянській свідомості були властиві так звані «бінарні опозиції», протиставлення явищ, що мали суттєве значення в духовному житті людей. Скажімо, опозиція «ліс - село». Мешканці сіл ставились до навколишнього світу зі змішаним почуттям інтересу й страху, як до чужого світу, ліс сприймався як заперечення цивілізації. Тому найпоширеніші сюжети того часу про ставлення до простору пов’язані з наступом людини на чужий простір, уособлений дикою природою, звіром тощо. Характерною рисою доби була локальність, замкнутість - через недосконалість шляхів сполучення навіть повідомлення про якусь подію могло йти роками. Європейські рицарі в своїх культурно-просторових уявленнях не тільки Багдад, але й Константинополь сприймали як казкові міста, а Індію й Африку уявляли як міфічні країни. Центром землі вважався Єрусалим. Для середньовічної людини найвищою реальністю володів не світ явищ, а світ божественних сутностей , тому індивідуальні риси видимого світу були недостойними, щоб їх точно відтворювати. Достатньо було загального портрета, шаблона. Звичайно, люди сприймали простір, об’єм, проте, в мистецтві переважали пласкі зображення. Художник не повинен був у своїй роботі показати якісь нові прийоми, свою індивідуальність – він повинен був використовувати всі вироблені раніше прийоми. Природу люди сприймали як частину самого себе. У зв’язку з цим людина зображувалась як невіддільна від природи – люди-звірі. Частини тіла часто зображували як явища живої та неживої природи – пальці – гілки, голова – небо. Виник навіть новий феномен «гротескне тіло» - зв’язане з землею, постійно народжується і вмирає. Проте, середньовічна людина не зливала себе з природою, але й не протиставляє себе їй. Вона зіставляє себе з усім іншим світом і вимірює його власним масштабом, а цю міру вона знаходить в самій собі, в своїй діяльності. Тобто вимірювання простору відбувалося з використанням людського тіла, його руху. Людина – міра всіх речей. Довжина вимірювалась числом кроків (фут), лікоть, п’ядь, палець. Юрнал, морген – площа, яку можна спахати за один день. Величина земельної ділянки описувалась кількістю доходу, який з неї отримується. Світ дуалістичний, він поділяється на світ небесний і світ земний. Небо – вічне, на ньому – ідеальне життя. Земля – місце грішного і тимчасового перебування людини. Світ також поділявся на світ християн і світ невірних (варварів). Частини простору розрізнялися за своєю сакральністю

Концепція середньовічної культури Гуревича

У своїй роботі «Проблемы средневековой народной культуры» А.Я. Гуревич намагається відновити ряд категорій середньовічного світобачення і групував матеріал навколо декількох основоположних його елементів: час-простір, право, праця, власність-багатство — елементів, що утворювали разом з багатьма іншими ту історично необхідну форму, в якій складалися різні типи середньовічної людської особи. На користь аналізу перераховані елементи, вичленувані з суцільної всеосяжної тканини середньовічної культури. Після того, як ця робота була виконана, природньо, виникла потреба повернутися до розгляду середньовічного світобачення, але вже не в його категоріальній розчленованості, а в злитті різних його аспектів. Для того, щоб в якійсь мірі перейти від «анатомії» до «фізіології» культури, довелося змістити логічний рівень вивчення. Дослідник керувався прагненням зосередити увагу на «низовому» пласті середньовічної культури, на способах світосприйняття, властивих людям, які не пройшли виучки у школі античної або патріотичної спадщини і зберігали живий зв'язок з міфопоетичною і фольклорно-магічною свідомістю. До такого світосприймання, яке виникало в результаті складної і суперечливої взаємодії традиційного фольклорного фонду з християнством, застосовується тут визначення «народна культура середньовіччя». Історик, що має намір вивчати народну культуру середньовіччя, неминуче вимушений звертатися до творів латинських письменників. Інших пам'яток у нього, по суті, немає. Відносини між святим і паствою мислилися в звичних для людей того часу категоріях взаємної вірності і допомоги. У відповідь на заступництво святого і даровані ним зцілення населення було готове почитати і охороняти його. Коли до раки Мартіна Турського прийшли люди архієпископа Орлеанського з тим, щоб захопити утікача, який шукав притулку у святині, місцеві селяни, озброївшись, прибігли на захист свого покровителя. Гуревич каже, що середньовіччя найчастіше мислять як епоху тотального засилля церкви і християнської ідеології. При цьому про середньовічне християнство судять зазвичай, виходячи з учення богословів, ухвал соборів, папських декреталій і булл, церковних молитов і гімнів. Ті аспекти культури середніх віків, які не вміщаються в рамки офіційної церковності, дослідники розцінюють як єресь або як симптоми зіставлення мирського початку, що починається, релігійному і виникнення духу Відродження. Картина ця, проте, надмірно стилізована; вона узагальнена до такої міри, що її навряд чи можливо визнати відповідною оригіналу. Культура, з якою ми знайомимося, — незвичайна, незвична. З нею нелегко освоїтися. Незвичність її — в дивності поєднання, єдності полярних протилежностей, сублімованої і низовинної, небесної і земної, спірітуального і грубо тілесного, похмурого і комічного, життя і смерті. Святість може виступати як сплав піднесеного благочестя і примітивної магії, граничного самозречення і свідомості вибраної, безкорисливості і пожадливості, милосердя і жорстокості.

Концепція карнавальної культури середньовічча М. Бахтіна

М. Бахтін, досліджуючи твори середньовічних письменників, зокрема Ф. Рабле, знайшов в них великий пласт неофіційної народної культури, далекої від офіційної релігійної. Протилежність офіційної та народної культур – це протистояння ідеології та менталітету – наукова культура – нерухома і застигла, тоді як народна культура – текуча, це - сміхова, карнавальна культура. Бахтін вважає, що сміхову культуру можна прослідковувати починаючи з архаїчних часів. Проте, у своїй книзі «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя» він все ж детально розглядає саме середньовічну сміхову культуру. За М. Бахтіним така культура складається з трьох основних елементів:

• обрядово-видовищних (святкування карнавального типу);
• словесно-сміхових творів (в тому числі пародійних);
• різних форм та жанрів фамільярно-площової мови (лайки, прокльони).

Розглянемо всі ці типи дещо детальніше.

• Обрядово-видовищний елемент сміхової культури включав в себе святкування різного роду свят (свято дурня, свято осла, дійства під час «храмових свят» і т. п.). Ці свята значно відрізнялись від офіційних церковно-державних та феодальних свят, вони давали інший недержавний, неофіційний аспект світу. Сміхові обряди не мали ніякого релігійно-церковного догматизму, вони не мали містичного і молитовного характеру. Часто це були пародії на церковний культ. Всі ці святкування були дуже близькими до театральних форм, свято – це життя, оформлене особливим ігровим чином. Всенародний карнавал – це особливий стан людей. Носіями карнавального начала були блазні.

Взагалі проведення всіх карнавалів не було випадковим вони, по-перше, пов’язувалися з церковними святами, по-друге, - з кризовими явищами, переломними моментами в житті природи, суспільства і людини. Моменти смерті та відродження, зміни і відновлення завжди були провідними в святковому сприйнятті. Святковість у Середньовіччі ставала формою другого життя народу, який тимчасово вступав в утопічне царство все загальності, свободи, рівності. Люди звільнялися від пануючих відносин та ієрархії. Офіційні ж свята нікуди не виводили з існуючого устрою. Навпаки, вони санкціонували та закріплювали існуючий устрій. Офіційне свято дивилось назад – в минуле і минулим освячувало теперішнє, воно стверджувало стабільність, незмінність, вічність релігійних, політичних і моральних цінностей. Під час карнавальних дійств виробилась своя особлива мова карнавальних форм і символів – логіка зворотності, зміни верху і низу – пародія на звичайне життя. Одним з елементів такої мови був карнавальний сміх – святковий, всенародний, універсальний (направлений на всіх), амбівалентний – він одночасно і заперечує і стверджує, утопічний – направлений на вище. Відмінністю цього сміху від звичайного сміху було те, що звичайний сміх направлений лише на когось поза людино, тоді як карнавальний сміх направлений і на самого себе.

• Словесно-сміхові твори були дуже пов’язані з карнавалом та часто використовували карнавальні форми та образи. Ці твори писалися як латиною, так і народними мовами. Авторами були не лише школярі й дрібні клірики, але й високопоставлені церковники і вчені богослови дозволяли собі веселі рекреації (відпочинок від серйозності). В своїх келіях вони створювали пародійні вчені трактати та інші сміхові твори латиною. У цих творах в сміховій формі показана була офіційна церковна ідеологій та обрядовість (приклади: «Вечеря Кіпріана» - травесті Священного писання, «Вергілій Марон граматичний» - пародія на шкільну премудрість).

Існували такі основні види сміхових творів: «священні пародії» - пародія на всі моменти церковного культу та віровчення (літургій п’яниць, літургія гравців); пародійні заповіти, епітафії, постанови соборів, пародійні диспути та діалоги, пародійні хроніки. Одним з найвизначніших таких творів був «Похвала дурості» Еразма Роттердамського Народними мовами писалися переважно світські пародії та травестії, які давали сміховий аспект феодального ладу, пародійні рицарські романи («Мул без вуздечки», «Окассен та Ніколет»), комічні п’єси (Адам де ля Аль «Гра в альтанці»), містерії.

• Фамільярно-площова мова. До неї належали такі елементи: лайки, бобжа і прокльони, різноманітні непристойності. Лайки були ізольованими в мові та сприймалися як цілісні подібно до приказок, вони були також амбівалентні: принижуючи, разом з тим вивищували. Бобжа – особливий мовний жанр, подібний до лайок. Спочатку бобжа та клятви не були пов’язані зі сміхом, але вони були витіснені з тих сфер, вважаючись такими, що порушували норми цих сфер.

Соціокультурний тип середньовічного лицаря

Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою. Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. Лицар, що поважав себе, посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз, викарбувані на його щиті. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст — цей привілей стали все частіше купувати. У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря. 3 Напередодні посвячення юнак постився, сповідувався і причащався. При цьому він змінював плаття різних кольорів, що символізували чесноти істинного воїна. Ці кольори використовувалися і у гербах, на котрому кожен елемент – знак доблесті чи заслуг лицаря чи його роду.

(за Оссовською) Оссовська відтворює рицарський етос із куртуазних романів (зокрема, романів Кретьєна де Труа та пісень Марії Французької). Ідеалові рицаря притаманні такі риси:

• Походження із хорошого роду (можливі виключення—в рицарі посвячували за військові заслуги).
• Краса і привабливість, гарний одяг, обладунки та упряж з золотом і дорогоцінним камінням.
• Сила, адже обладунки важили 60-80 кг (з розвитком техніки значення фізичної сили поступово знижується).
• Турбота про свою славу, постійні пошуки змагань для підтвердження свого статусу. Виправдана гордість (але не перебільшення гордощів, адже в принципі всі рицарі були рівними; це символізує круглий стіл короля Артура).
• Мужність, а боягузтво—найстрашніше звинувачення (часто це змушувало нехтувати елементарним почуттям здорового глузду, і рицарі гинули). Мужність потрібна і для виконання обов’язку лояльності та вірності.
• Солідарність еліти, яка поширювалась навіть на ворогів (під час війни супротивники допомагали один одному).
• Щедрість, особливо стосовно тих, хто прославляв подвиги рицаря. Краще розоритись, ніж щоб люди вважали тебе скупим, адже перше—тимчасово: прийняття дару зобов’язує віддарувати з не меншою щедрістю; якщо ж люди кажуть, що ти скупий, то це призводить до втрати статусу, це на все життя.
• Вірність зобов’язанням стосовно рівних собі. Відомий звичай принесення дивних рицарських обіцянок, які потрібно було виконувати всупереч правилам здорового глузду.
• Обов’язок помсти за будь-яку—реальну чи уявну—образу. За поразку відповідав весь рід.
• Обов’язок стосовно сюзерена. У зводі ломбардського феодального права ХІІ-ХІІІ описані численні приклади віроломства рицаря стосовно сюзерена.
• Особлива вдячність до того, хто посвятив його в рицарський сан; піклування про сиріт і вдів.

Славу рицарю приносили не стільки перемоги, скільки поведінка в бою. Супротивнику потрібно було надавати рівні шанси—якщо він впав з коня, то й інший рицар спішувався. Використання слабкості супротивника на приносило слави, відомим було навіть «доозброєння» супротивника. Вбивство неозброєного ворога покривало рицаря одвічним соромом. Не можна було вбивати супротивника ззаду. Рицар не мав права відступати, все, що могло вважатися боягузтвом, було неприпустимо, навіть якщо це несло негативні наслідки для інших людей. Для рицаря особливу роль відігравали кінь та меч (вони навіть мали імена). Закоханість була одним з «обов'язків» рицаря. В сфері кохання та між статевих відносин спостерігаємо подвійну мораль—чужеложество офіційно засуджувалось, але симпатії завжди були на боці коханців. Навіть позашлюбні сини схвалюють гріховні зв’язки, завдяки яким вони з'явились на цей світ. Рицарі, як правило, були неписемні, вони не відрізнялись інтелектом, але їхнє життя було дуже емоційним, сповненим коханням, слізьми тощо.

Культура західноєвропейського середньовіччя (порівн. з анти чністю)

Основными чертами Раннего Средневековья являются процесс формирования европейской общности народов, складывание феномена западноевропейского христианского типа культуры на основе повсеместного распространения христианства. Укрепление и распространение христианства. Укреплению и распространению христианства и формирующейся церкви способствовали Никейский (325 г.) и Константинопольский (381 г.) Вселенские соборы, на которых были приняты основополагающие положения христианского вероучения, сформулированные в 12 пунктах «Символа веры». Они-то и становятся обязательными для всех христиан. Никейский собор принял догмат о троичности Бога: «Сын Божий есть истинный Бог, рожденный от Бога Отца прежде всех веков и так же вечен, как Бог Отец; Он рожден, а не сотворен, и единодушен с Богом Отцом». Константинопольский собор утвердил догма о равенстве и «единосущности» Божественной Троицы. Вера в воскресение Христа, в воскресение мертвых, в Божественную Троицу стала основой христианского учения. Вместе с тем христианство учило, что человек является земным воплощением Бога, любовь которого к человеку всеобъемлюща, зло же – результат первородного греха и нарушения заповедей. Слабый и склонный к греху человек может получить спасение помощью церкви. Влияние религии на культурную жизнь. Для характеристики состояния средневековой культуры необходимы комплексное распространение и оценка достижений различных ее отраслей. Однако при этом необходимо учитывать духовную доминанту социокультурного процесса Средневековья, или религиозные ориентиры общества. Религиозное миропонимание, как уже отмечалось, было основано на требовании подавления плоти и освобождения духа (философия аскетизма). На практике не представлялось возможным полное устранение рациональной человеческой деятельности, в силу чего церковь создает достаточно прочную систему регламентации общественной жизни путем ограничения ее проявлений различными правилами, предписаниями, обычаями и т.д. С другой стороны, для поддержания беспрекословного авторитета церкви, сохранения чистоты ее догматов делается упор на развитие не рационального, а главным образом эмоционального восприятия действительности и основ вероучения. Проявления плотских страстей, признанные за греховные, заменялись страстной, подчас фанатической любовью к Христу, Деве Марии, с одной стороны, и фанатической ненавистью к врагам христианства. Богословие. Еретизм. Неудивительно, что в иерархии сфер средневековой культуры бесспорное лидерство имело богословие (теология), в рамках которого осуществлялись распространение идеи христианства, воспитание священнослужителей, разработка эффективных методов воздействия на человека. Остальные сферы культуры, так или иначе, призваны были служить богословию, существовать в рамках выдвигаемых теологией доктрин и постулатов. Теология сыграла не последнюю роль в защите официальной церковной доктрины в области догматики и культа от многочисленных ересей (от греч.hairesis – особое вероучение), возникновение которых относится ко времени Раннего Средневековья и без учета которых нельзя представить социокультурную ситуацию этого времени. Среди наиболее распространенных ранних ересей можно выделить монофизитство (отрицало учение о двойственной, бо, нестроианство (доказывало положение о «самостоятельно существующей» человеческой природе Христа) адопцианскую ересь, в основе которой лежала идея об усыновлении (adopcio) Богом человеческого сына Христа и многие другие. Если в период Раннего Средневековья ереси отражали во многом процесс становления института церкви. Ее иерархического строя, а во главе еретических движений часто стояли представители епископата (например, адопциане – толедский епископ Элипанд и урельский епископ Феликс), то во времена расцвета Средневековья ереси были направлены уже против института церкви, значительной части клира, погрязшего в алчности и разврате, против всепроникающей церковной регламентации жизни. Философия. Заметное место в иерархии сфер средневековой культуры занимала философия. Она являлась первой «служанкой» богословия. Главной ее задачей относительно религии было представлять доказательства истинности христианской веры. Особенно преуспели в решении данной задачи схоласты, многими положениями которых пользуются и современные теологи. Самое веское доказательство существования Бога представил Томас Аквинат (1225-1274), доминиканский монах. Т. Аквинат, в частности, утверждал, что в поисках причин всех явлений человеческий разум, восходя по лестнице причин, неизбежно должен прийти к идее верховной причины всех явлений и процессов, коей и является Бог. Впрочем, наряду с вопросами апологии религии философия Средневековья разрабатывала и собственную проблематику: формальную логику, диалектику понятия, искусство спора и т.д. Строго определенный иерархический порядок, соответствующий феодальной сословной лестнице, подчинял остальные «низшие» науки (астрономию, геометрию, историю и т.д.) философии, которая, которая в свою очередь, как отмечалось, сама служила теологии. Но так же, как и философия, «низшие» науки решали свои внутренние задачи, постепенно накапливая опыт и знания, подготавливая следующий этап культурного развития западноевропейского общества. Одним из примеров такого накопления знаний под неусыпным оком теологии было создание энциклопедий или энциклопедических сводов («сумм») в форме ответов на вопрос. В энциклопедиях содержались сведения по различным отраслям знаний. Наряду с энциклопедиями были созданы учебники по медицине и математике. Институт монашества. Огромную роль в распространении религиозного мировоззрения как на Западе, так и на востоке, играл институт монашества. Максимально приближенная к христианскому идеалу аскетизма, самоотреченной любви к Всевышнему и ближнему, организация монастырской жизни позволила не только добиться значительных успехов в области ведения хозяйства, о чем достаточно широко известно, но и превратить монастыри в подлинные центры средневековой культурной жизни, образования, воспитания, науки. На рубеже VII-VIII вв. англосаксаксонский летописец монах Беда Достопочтенный (672-755) произвел расчет церковного календаря, связанного с периодичностью астрономических явлений. Известность получили энциклопедический сборник аббата Грабана Мавра (VIII в.), в котором были собраны сведения по различным наукам: «Книга о делении чисел», «Правила счета на абаке», а также трактат по геометрии французского монаха Теофила (X в.) и т.д. В период Классического Средневековья монастыри не потеряли своего значения как центры культурной жизни. В начале XIII в. возникли нищие монашествующие ордены, члены которых в поисках хлеба насущного бродили по городам и селам, оказывая влияние на народную культуру. Главную роль в становлении системы образования сыграли школы, находившиеся в V-IX вв. в руках церкви. Целью школ была подготовка служителей церкви, которая составляла программы обучения и осуществляла отбор учащихся. В 1088 г. на основе Бологонской юридической школы был открыт первый университет (от лат. universitas – совокупность, общность). В XII-XIII вв. возникают университеты в других странах Западной Европы. В Англии первым был университет в Оксфорде (1167), вторым – университет в Кембридже (1209). Первый университет во Франции был основан в Париже (1160). Это был типичный средневековый университет, где преподавание велось на латинском языке, поэтому здесь могли обучаться студенты со всей Европы. В Парижском университете имелось четыре факультета: общеобразовательный (младший, подготовительный, где преподавались семь свободных искусств) и богословский, медицинский, юридический (старшие факультеты, куда принимались студенты, окончившие общеобразовательный факультет). Церковь достаточно успешно осуществляла контроль за преподаванием в университетах. Так, по требованию церкви из университетов изгонялись неугодные ей преподаватели, а богословы получали привилегированное положение среди коллег. Литература. Важным элементом художественной культуры Средневековья было литературное творчество. Высокого развития достигает устная поэзия. Лучшими образцами ее являются произведения героического эпоса Англии и Скандинавии. Крупнейшее произведение героического эпоса Англии «Поэма о Беовуфе», созданная около 700 г. и повествующая о ратных подвигах мужественного, справедливого и бесстрашного витязя Беовульфа. Памятник скандинавского эпоса – «Старшая Эда» представляет сборник древненорвежских и древнеисландских песен и сказаний о героях. Эти произведения исполнялись певцами-музыкантами. Еще одно крупное направление художественного творчества – рыцарская литература, получившая повсеместное развитие в период Классического Средневековья, в условиях феодальной раздробленности. Героем ее был воин-феодал, совершающий подвиги. Наиболее известны «Песнь о Роланде» (Франция), рыцарский стихотворный роман «Тристан и Изольда» (Германия), «Песнь о Нибелунгах» (Германия), «Песнь о моем Сиде» и «Родриго» (Испания) и др. Весьма значительным явлением в литературном творчестве средневековой Европы была поэзия ватангов (от лат. vagary- бродить), родиной которой считается Франция. Вместе с появлением нецерковных школ в XII в. и возникает данная субкультура – в форме поэтического творчества учащихся этих школ, бродивших по городам и весям. Особенностью творчества ватангов была его яркая антиклерикальная направленность, что, безусловно, вызывало ответные репрессивные меры со стороны церкви. Городская культура. С развитием городской культуры связано творчество жонглеров (Франция) и шпильманов (Германия), которые выступали в XI-XII вв. на площадях городов как актеры, акробаты, дрессировщики, музыканты и певцы. Среди шпильманов (spilman – букв. игрец) можно было встретить и небогатого рыцаря, и школяра, и подмастерья. Церковь, как и светская власть, издавна преследовала шпильманов. Например, по судебнику («Саксоновское зерцало», VIII-IX вв.) шпильманы, как преступники, стоят вне закона. Однако, когда в XII в. среди шпильманов стали появляться странствующие клирики,… отношение к игрецам стало меняться. Известно достаточно много случаев, когда знатные особы не только принимали их на службу, но и доверяли шпильманам посольские поручения в силу специфики из образа жизни и достаточно высокого образовательного уровня. В целом для эпического искусства шпильманов были характерны анонимность, то есть автор не называл своего имени и не давал собственных оценок действующим лицам своих произведений, а также гиперболизм (намеренное преувеличение числа или силы). Искусство. Полихромный стиль. На ранней стадии, до середины VI века, преобладал так называемый полихромный стиль: золотые предметы украшались перегородчатой эмалью или инкрустировались драгоценными камнями, преимущественно альмандинами, а иногда красным стеклом. Эти предметы из драгоценных материалов служили в то время народом, не ведшим денежного обмена, вместо денег. «Абстрактный звериный орнамент». С середины VI века «полихромный стиль» сменился «абстрактным звериным орнаментом», плоскотным, линейным, составленным из плетенки, в которую включалось изображения отдельных частей тел животных – головы или пасти, лапы или сустава ноги. Скорее всего, плетенка имела магический смысл, так же как и «звериные» компоненты орнамента. Изображение человека. Изображения человека появляются в искусстве варваров с VII века, причем вначале это были образы не христианской, а германской мифологии. Так, на знаменитом рельефе из Хорнхаузена представлен воин с копьем, едущий на коне. Вдоль нижнего края рельефа тянется плетеный орнамент, означающий попираемое воином змеевидное чудовище. Такие фигуры воинов часто встречаются также на протяжках VII века. Они свидетельствуют о том, как медленно и на первых порах поверхностно христианизировались варварские народы, но также и том, что в VII веке их искусство уже подошло к стадии изобразительности, и приближалось то время, когда оно, как некогда античное искусство, могло быть использовано библейских персонажей и событий. Готический стиль.К концу XII в. романский стиль сменяется готическим (от итал. gotico – готский, по названию германского племени готов). Расцвет его относится к XII-XV вв. Эпоха готики совпала со временем становления и развития городских центров в период Классического Средневековья. Первые храмовые постройки готического стиля, ставшие образцом для более поздних сооружений, характеризуются стройными колоннами, собранными как бы в пучки; огромными вытянутыми вверх окнами, украшенными витражами и непременной «розой» над входом в храм. В основе готического храма лежит форма латинского креста. Снаружи и изнутри соборы украшались статуями, рельефами, витражами, живописью, подчеркивавшими наиболее характерную черту готики – устремленность ввысь. Таковы были готические соборы в Париже, Шартре, Бурже, Бове, Реймсе (Франция). Несколько отличались соборы Англии, для которых были характерны большая протяженность и своеобразное пересечение стрельчатых арок сводов. Наиболее яркими образцами готического стиля Англии являются Вестминстерское аббатство в Лондоне, соборы в Солсбери и др. Переход от романского стиля к готике в Германии был более медленным, чем во Франции и Англии. Этим объясняется наличие большого количества сооружений эклектического стиля. Недостаток строительного камня, особенно в северных районах Германии, вызвал к жизни кирпичную готику, распространившуюся достаточно быстро по всей Европе. Первым кирпичным готическим храмом была церковь в Любеке (XIII в.). В XIV в. возникает новая техника – пламенеющая готика, для которой было характерно украшение здания каменным кружевом, т.е. тончайшей резьбой по камню. К шедеврам пламенеющей готики можно отнести соборы в городах Амбре, Амьене, Аласоне, Конше, Корби (Франция). Готическая архитектура выдвинула новые требования к скульптуре и живописи. Появляется круглая скульптура, изображение становится более реалистичным, богаче палитра красок.

Хронологія та періодизація європейського ренесансу. Центри ренесансної культури.

Епоха Відродження — період в історії культури Західної та Центральної Європи, який почався в Італії в кінці XIII століття, зайняв в більшості європейських країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII століття. За своїм характером епоха Відродження або Ренесанс (франц. Renaissance - Відродження, від renaitre - відроджуватись), перехідна від середньовічної культури до культури нового часу. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи усі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено загальноєвропейськими і локальними історичними умовами. У XIV - XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно - грошові відносини. Однією з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю, змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово - промислового і фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних прошарків із їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих спроможностей і широких можливостей. Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім'ї, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків. Цей процес мав поряд із власне історичними і історико - культурні передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення спадкоємного зв'язку з високорозвиненою культурою античності. У культури Відродження були і середньовічні корені- світські традиції міської, народної, лицарської культури. Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько - раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд . Він лише частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільняв свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю. Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Його вчення спрямовується проти католицької теології та авторитету Аристотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій. В той же час, вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено і підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких — реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу і гідність людської особистості. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього і періоду по-різному. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії (один з центрів Ренесансної культури)де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий Проторенесанс (остання третина XIII — початок XIV ст., період, під час якого з'явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, в якому розрізняють раннє (початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.). Проторенесанс Цей період характеризується надзвичайним розвитком живопису, особливо в Італії. Найвизначнішим представником цього періоду вважають італійського художника Джотто (1266—1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Раннє Відродження Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу, у XV столітті тут розгорнулися бурхливі події. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медичі. Правління одного з них — Лоренцо Медичі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим — зростанням народного невдоволення. Народний гнів вилився у велике повстання, очолене ченцем Савонаролою, який полум'яно проповідував простоту і помірність. Раннє Відродження пов'язане з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо. Високий Ренесанс Початок XVI століття був часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тиціан). У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва. Відродження у Німеччині, Франції та Іспанії Німеччина — батьківщина Реформації, і німецькі письменники були тісно пов'язані з ідеями і настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта, «Похвала дурості» Еразма Роттердамського, «Листи темних людей» Ульріха фон Гуттена. Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494—1553). Народився він в сім'ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів «Гаргантюа і Пантагрюель» він ввів у літературу образи, прийоми народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533—†1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження, міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів «Досліди». Вони увібрали і дух своєї епохи, і думки «на всі часи». Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес (1547—1616), з чиєю творчістю пов'язане завершення перетворення кастільського діалекту на літературну мову. «Дон Кіхот», недостатньо оцінений сучасниками, в XIX—XX ст. був оголошений одним з найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, «Дон Кіхот» насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему «донкіхотства» — вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому. Епоха Відродження в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану: на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм; в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці; об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою; утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр; унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

Ренесанс як відкриття світу та людини. Антропоцентризм

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху при­падає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст. Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло­ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю­дей до щасливого життя, а також нова система національ­них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль­тури Ренесансу були такі:

• Світський, нецерковний, характер культури Відро­дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.
• Відродження інтересу до античної культурної спад­щини, яка була майже повністю забута у середні віки.
• Створення людської естетично-художньої спрямова­ності культури на противагу релігійній домінанті у куль­турі середніх віків.
• Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.
• Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
• Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень се­редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед­ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало­ся швидке піднесення економіки і культури міст, з'явили­ся нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і море­плавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філо­софської думки від догматів церкви, з'являються нові знан­ня і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного пе­ревороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював. Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста­новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від­родити античну спадщину і надати їй великого практич­ного значення. Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприйма­лася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше ан­тичність вплинула на освіту, філософію, образотворче ми­стецтво і літературу. На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту­пає його гуманістичний зміст. Античність позначилася на формуванні провідної ідей­ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас­ного інтересу до земного життя. Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично­го руху вважається італійський громадський діяч і демок­рат Колюччо Салютаті (1331—1404). В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження. Гуманісти Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння. Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю". Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600). Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху. Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському ( 1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійнодіалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж.Бруно і Франческо Патриці{1529—1597). Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливійший, перший крок у процесі пізнання. Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані. У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. А деякі мислителі, наприклад, Мішель Монтень, П'єр Шаррон, виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак скептицизм був спрямований насамперед проти "абсолютних істин", що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану "Двоїсту істину" (М. Кузанський, П.Помпонацці та ін.). За допомогою теорії "двоїстої істини" представники філософії Відродження обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж обмежувалася сфера його впливу. Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання. Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно теологічних настанов.

Ренесансний гуманіст: образ життя, образ мислення.

У галузі науки й освіти гуманісти рішуче виступали проти схоластики, обстоюючи критичний метод пізнання. Усі вони визнавали перевагу розуму над авторитетом віри. Проте не можна перебільшувати реальних масштабів поширення й суспільного резонансу гуманістичних поглядів. Вони мали успіх передусім серед представників вищих верств суспільства. Тобто гуманізм був елітарним духовним явищем. Тобто гуманісти відчували свою обраність, нечисленність та ізольованість, усвідомлюючи себе “республікою вчених”, своєрідною інтелектуальною та мистецькою сектою з особливими, відмінними від загальноприйнятих у суспільстві звичаями й нормами. Вони нехтували феодально-дворянську систему оцінок людей залежно від кастової належності чи матеріального становища: єдиним критерієм були особисті заслуги.

В рамках своєї “республіки вчених” гуманісти створюють особливий спосіб життя, котрий вимагає дотримання деяких ігрових правил, бо будується за законами гри. Особисте життя діячів гуманізму перетворювалося на своєрідну культурну гру, коли життя ставало предметом естетичного замилування. Доба Відродження, багато в чому ­ доба парадоксів. Наприклад, культ розуму не заважав гуманістам перейматися псевдонауками на кшталт алхімії, астрології, магії. Розширення меж особистої свободи, розквіт нонконформізму й вільнодумства відбувається на тлі піднесення могутності інквізиції.

Ознакою належності до кіл гуманістів було знання античної інтелектуальної спадщини та мистецької традиції. Гуманісти вважали своїм обовязком не лише її збереження, а й розвиток.

Гуманісти ренесансу та клірики середньовічча

ГУМАНИСТЫ Основатель гуманизма Ренессанса был Petrarch (1304-74), Итальянский поэт и человек писем, кто попытались применяться Значения и уроки старины к вопросам Христианская вера и морали в его собственном дне. Последним 14-ое столетие, срок studia humanitatis (" гуманистический Studies") пришел, чтобы подразумевать четкий цикл Образование, включая изучение грамматики, риторики, История, поэзия, и моральная философия, основанная на Латыни Авторы и классические тексты. Клавиша в обеспечении Постоянство гуманизма после начального успеха Петрарча было Канцлер Колуччио Салутати Флорентин (1331-1406), Кто написал много ученых трактатов и поддерживал на высоком уровне массивный Корреспонденция его литературным современникам. Salutati, Вместе с его более молодым последователем Леонардо Бруни (1369-1444), использовал studia humanitatis как основание для a Жизнь активного богослужения, чтобы заявить и общество. Bruni в Специфический созданный новое определение Флоренции Республиканские традиции, и защищенный город в панегириках И письма. Гуманисты 14-ого столетия положились главным образом на Латынь. В Начало 15-ого столетия, однако, классический Эллин стал a Главное изучение, обеспечивая богословов с более полным, больше Точное познание древней цивилизации. Включены были Многие из дел Платона, эпопей Гомера, Эллина Трагедии, и комментарии Plutarch и Xenophon. Poggio Bracciolini (1380-1459), канцлер Флоренции И папский секретарь, обнаруженные важные классические тексты, Изученные Римские руины и надписи, и созданный изучение Из классической археологии. Poggio также критиковал Растление и лицемерие его возраста в резкой сатире и Хорошо-обсужденные диалоги. Лорензо Валла (c. 1407-57), один из Самые великие классические богословы и текстовые редакторы его Возраст, доказал что Пожертвование Константина, средневековый Документ, который поддержал папские требования временной власти , Был подделка. Основание (c. 1450) Платонической Академии во Флоренции Cosimo de'Medici сообщил о сдвиге в Гуманист оценивает от политических и социальных забот до Предположение о природе человечества и космоса. Богословы типа Марсилио Фисино и Гиованни Пико Делла Mirandola использовал их познание Эллина и Еврея к Примирите Платоническое учение с Еврейской мистикой, Герметичная традиция, и Христианин Православие в поиске philosophia perennia (a Философия, которая была бы всегда истинна). Дело Итальянских гуманистов скоро распространяется к северу от Альп, Открытие восприимчивой аудиторией среди Английских мыслителей типа Иоанн Колет (c. 1467-1519), кто применил критические методы Развитый в Италии к изучению Библии. Desiderius Erasmuy Нидерландов был наиболее влиятелен из Христианские гуманисты. В его Обсуждениях и Славословии Безумия (1509), Ерасмус высмеивал растления его Современники, особенно духовенство, по сравнению с Учение Библейских, раннее Христианство, и Лучше всего из языческих мыслителей. В его Пословицах (1500 и позже Издания), он показывал последовательность Христианских учений С древней языческой мудростью. Ерасмус посвятил большинство его Энергия и изучение, однако, к установлению звука Издания источников Христианской традиции, типа Его Греческий Новый завет (1516) и переводы Греческие и Латинские Отцы Церкви. Друг Ерасмуса Фома Мор написала все же другой критический анализ гуманиста Общество - Утопия (1516), который напал на растления Всемогущество, богатство, и социальное состояние. К середине Гуманизм 16-ого столетия выиграл широкое принятие как Образовательная система. КЛІРИКИ В борьбе против сословий князь опирался на политически пригодные слои несословного характера. К ним прежде всего относились в Передней Индии и Индокитае, в буддистском Китае и Японии и ламаистской Монголии - точно так же, как и в христианских регионах средневековья,- клирики. Данное обстоятельство имело технические основания, ибо клирики были сведущи в письме. Повсюду происходит импорт брахманов, буддистских проповедников, лам и использование епископов и священников в качестве политических советников с тем, чтобы получить сведущие в письме управленческие силы, которые могут пригодиться в борьбе императора, или князя, или хана против аристократии. Клирик, в особенности клирик, соблюдающий целибат, находился вне суеты нормальных политических и экономических интересов и не испытывал искушения домогаться для своих потомков собственной политической власти в противовес своему господину, как это было свойственно вассалу. Он был "отделен" от средств предприятия государева управления своими сословными качествами.

Дохристиянскьий світогляд. Віра й церква. Слов'янсыа вірування

У духовному житті давньої України найважливішою подією було прийняття християнства. Разом 3 християнською вірою прийшли основні змши в усьому свггогляді й щоденному житті громадянства. Про давні слов'янсыа вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомость Грецыа й римсыа письменники, що цжавилися слов'янщиною, небагато переказали нам про релтйщ погляди наших предыв. Так, Прокопш писав про слов'ян: «Вони признають за пана вах единого бога, що посилае блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають провидшня й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Як хто мае перед собою очевидну смерть — чи слабосп, чи на вшні,— общяе за свое життя, якщо не загине, жертву богові й, як врятуеться, дае обіцяне й думае, що щею жертвою врятував собі життя. Вони поклоняються річкам, шмфам, деяким }ншим божествам, жертвують 'ш усячину та з цих жертв собі ворожать». В наших джерелах найвищий бог виступае під р^зними назвами, як: Перун, бог громів, Хорс — сонце, Сварог — во-гонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосо-вг', богові багатства й худоби, Стрибоговг, богові вітрів. імен інших божеств не знаемо. Також не знати напевно, котрі з цих бопв були здавна слов'янські, а котрих слов'яни при-йняли вщ шших народдв. Так, Перун — це, може, германський Донар, що прийшов до слов'ян від варяпв. Так само Хорс,— мабуть, божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, яких назви дотепер ще залишилися в народнш пам'яті, як русалки, мавки, водяники, люовики, домовики й шпп. Жертви богам приносили на різних місцях. В особливій пошані були деякі р^чки, болота, колодязі. Жертвували також у гаях, гад старими деревами, при вогнищі, Під оборогом. Купці, що щасливо переправлялися через дніпрові пороги, спинялися на острові Хортиця I там Під старезним дубом складали в жертву хл^б I м'ясо, а деколи й птицю, причому кидали жереб, чи зарізати .і'х, чи пустити живими. Коли купець приіздив на торг, жертвував богам знову хліб, м'ясо, молоко, цибулю, всякі напо'і та просив божества допомогти йому в торпвл}. Як торг ішов тяжко, вш повторював жертви й приходив з поклоном і дарунками також до менших бопв. Як усе випродав, дякував богам, забивав у жертву кілька штук худоби, частину роздавав убогим, а решту приносив щолам. Селянин під час жнив шдшмав до неба корець із просом і казав: «Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер подостатком...» Окремих святинь наші предки, наскільки знаемо, не мали. Також небагато було ф^гурних зображень боив. У Киеві тыьки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун був 3 дерева 3 ср^бною головою та золотими вусами. Слов'яни не мали також окремих жерців, кожний складав жертви сам. Але у великш шанобі були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожбою. Знали і'х під різними назвами, як волхви, кудесники, потворники, обравни-ки, каузники, вгдуни, ворожбити, зШйники. Ворожили й про-рочили не тшьки чоловіки, але й, і то переважно, жінки: «багато волхвують жшки чароддйством і отрутою й шшими бісовськими хитрощами». Деколи волхви бралися за широкі вщування. Так, у Киеві і07і р. один волхв пророчив, що «на п'яте лио Дншро потече назад і землі перейдуть на шпй місця, що грецька земля стане на мюце руськоТ, руська — на мюце грецькоТ, й шпп землі переміняться,— і несввдомі слуха-ли його». Але й у щоденному житті було багато різних пересудав I вірувань: «Вірять у зустріч, у чихання, у полаз, у птичі голоси й у ворожбу»,— оповщае Кирило Турівський. Вірили в те, що недобре зустргги по дорозі чорноризця; що як кшь спотикнеться — це вщуе лихо; що е лукаві дш. Останки цих вірувань I дотепер стрічаемо в народі. У народних обрядах збереглися також спомини давшх слов'янських свят I злучених з ними обрядов. Прихщ весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквгг природи. Це свято злилося тзшше з християнським Великоднем і Зеленими святами. Русалъний тижденъ був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. У цьому часі святкували також Мерт-вецький великденъ, присвячений пам'яті померлих предклв. Свято Купайла, що зШшлося з днем св. івана — це тч чар, коли цвгге папороть, можна бачити заховат скарби й розумь ти мову звірів. Молодь плела вшки, розкладала вогонь, виво-дила довкола нього танки, перескакувала через вогонь сама й переганяла через нього худобу, щоб забезпечити п перед чарами. Шд ость приходило свято Коструба — прощання з лггом, шд час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. ідея посмертного життя була невироблена й неясна. По-загробовий свгг уявляли собі як рай, чи вирш,— гарний сад, де щасливо проживали праведники по смерть Вони продовжува-ли там земне життя й тому до могили давали мерцям поживу та різнорідт ужитксда речь Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати рабами на щлу вічшсть.м

Хрещення Русі. Політичні та культурні наслідки

У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр. Християнство стверджувало феодалізм - антагоністичну систему , базовану на визиску однієї частини суспільства іншою. В цьому відношенні нова віра стала знаряддям гноблення і насильства в руках експлуататорів. По – друге - давало спотворений образ навколишнього світу. Сувора система влади й підкорення в небесному царстві , проповідувана середньовічним християнством, стала одним з головних важелів для утвердження цілком реального панування в царстві земному. Виникнувши як релігія пригнобленого люду, християнство швидко трансформувалося у свою протилежність. Почавши запереченням і засудженням будь – якої форми державного життя , воно завершило свій розвиток тезою про божественну природу всякої влади. Християнство освячувало соціальний устрій , заснований на к ласовій та становій стратифікації суспільста, але в той же час рішуче стверджувало рівність всіх пред богом, що стало підвалиною принципово нової соціально - етичної концепції - теоретичної бази всіх соціальних рухів, у ому числі антифеодальних та тираноборчих. Стверджуючи про ефемерність земного життя , суєтність усього поцейбічного, християнство позбавляло людину реальної рперстпективи, переконувало у непотрібності боротьби за покращення життєвих умов. Обіцяючи в и нагороду в потойбічному світі, воно ставило головною умовою покірливість світу земному, що цілком влаштовувало можновладців. Християнство стверджувало соціальну рівність всіх перед богом, а головне - повну свободу вибору і поведінки. Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т. зв. «церковні люди» — ігумен, диякон («біле духовенство»), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для «білого» духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051). Чернецтво, або «чорне» духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Хрещення Київської Русі сприяло значному розширенню її зв’язків з християнськими країнами Європи, а отже і розширенню можливостей для запозичення від них різноманітних культурних здобутків, серед яких і в галузі політики та політичної думки. Посередником у поширенні на Русі досягнень світової культури стала Візантія, яка синтезувала культурні надбання християнського Сходу і Заходу, а також культурні традиції попередньої античної епохи з її детально розробленими правовими нормами, формами державотворення і політичного життя. Поряд з цим, слід враховувати, що культурні здобутки Київської Русі періоду християнізації не були лише наслідком запозичення чужих традицій. Насправді культурні зв’язки між Давньоукраїнською державою і Візантією та західноєвропейськими країнами відзначалися помітними взаємовпливами. Освоєння українцями вартостей візантійської та західної культури відбувалося у взаємодії з процесами внутрішньої еволюції давньоукраїнського суспільства, наявними досягненнями у сфері його державного життя, традиціями дохристиянської (язичницької) культури, включно з притаманними їй початковими політичними уявленнями [2 ; 29-59]. Подібною була і специфіка сприйняття українцями-русичами християнської ідеології. Християнство в Україні-Русі, як і скрізь, набувало етнічних рис. Абсолютна Євангельська істина сприймалась українським народом відповідно до його психічних властивостей, історії і побуту, що відбилось не лише на його релігійних обрядах, моралі, а й на виховному ідеалі, який став одним з важливих світоглядних чинників формування нової політичної свідомості українського етносу, вартостей його політичної культури. Християнство не заперечувало всього того, чим жив до його прийняття український народ. Воно залишало й освячувало те, що не суперечило його духові. Таким чином, вироблявся світогляд, мораль, звичаї та норми (включно з політичними), в яких органічно поєднувалось євангельське вчення з деякими непротивними йому елементами попередньої дохристиянської української культури [3; 118]. Християнський світогляд став важливою підвалиною формування самосвідомості індивіда в давньоукраїнському суспільстві. Попередні міфологія і язичництво, яке на ній ґрунтувалося, були самосвідомістю родоплемінних спільностей. В них людина ще не повністю осмислювала себе як особистість, на першому місці в її світосприйнятті були потреби роду, племені, її особисте “его” розчинялося у загальному, спільному. Християнство ж проголосило принцип всезагальної гріховності і цим змістило центр уваги людини з зовнішніх відносин на її відносини з самою собою, на осмислення себе у системі людських стосунків, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом і людьми. У дохристиянському світі панував культ сили. Християнство ж принесло на Русь нові моральні вартості, передусім любов до ближнього, милосердя, прощення, що, в свою чергу, вплинули і на розвиток політичної культури українського етносу. Значну роль не лише у моральному й політичному прогресі давньоукраїнського суспільства відіграли також проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов’язків, засудження ним міжплемінної ворожнечі тощо. Вплив християнської ідеології на культурний розвиток Київської Русі був і досить складним. Тут переплелися інтереси Церкви з потребами державно-політичного життя. Яскравим зразком цього стала діяльність Ярослава Мудрого, який здійснював широку антивізантійську політику разом з першим українським митрополитом Київським Іларіоном (з 1051 р.), прагнучи звільнити Українську Церкву з-під залежності від Константинопольського патріарха і цим зміцнити міжнародний престиж своєї держави, що, безумовно, створювало сприятливі можливості для розгортання активної патріотичної просвітницької діяльності в давньоукраїнському суспільстві. Так, починаючи з ХІ ст., суттєвим складником його ідеології стає політична думка, в основу якої була покладена ідея патріотизму, любові до своєї Батьківщини і відданості її державним інтересам. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення. Після офіційного хрещення Русі князем Володимиром йде наслідування візантійського стилю сакрального мистецтва у вигляді загартованого добою іконоборства та остаточно сформованого естетичного канону класичної зрілості, що не відповідає естетичним смакам русича, відлякує „іноземною” довершеністю. Тому візантійське мистецтво зазнало творчого переосмислення, адаптації до місцевих умов. Діалог культур сприяє творчому піднесенню староруських митців – монахів-літописців та іконописців, архітекторів – обдарованих учнів грецьких майстрів та місцевих умільців, що працюють у традиціях сакрального мистецтва Візантії. Навіть відображення суто національної тематики (фреска „Сім’я Ярослава Мудрого” у Софії Київській) наслідує візантійські джерела демонстрації богообраності князя (імператора). Адаптаційний потенціал вітчизняної культури розкривався на кожному етапі її культурно-історичного розвитку. За доби Середньовіччя він найбільше відбився у мистецтві, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалося у адаптації класичного візантійського мистецтва до місцевих умов. Діалог давньоруської та візантійської культурних традицій фіксувався у численних прикладах формотворення специфіки, власне давньоруського культурного простору через адаптацію. Мистецтвознавці визначають, принаймні, п’ять відмінностей давньоруського образотворчого мистецтва від візантійського. У плані розміщення фрескового розпису давньоруське мистецтво відрізняється 1) відсутністю суворої геометричності; 2) покриттям масиву стіни у вигляді „суцільного килиму”; 3) зображення не маскують масив стіни, а виявляють його тектоніку. У плані синтезу форм мистецтва тут прослідковується більш органічне поєднання фресок та мозаїк; більш різноманітний орнаментальний колорит [5]. Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований об’єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство. Встановлення нової релігії реально захоплювало будь – які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогитивою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу чергу це стосується суспільної думки, яка у всій Європі розвивалася під безпосереднім впливом християнської ідеології.

Вплив візантійської християнської культури на культурну традицію Київської Русі

Руське мистецтво епохи Середньовіччя починаючи з Х ст. і до кінця ХVІІ ст. невідривно пов'язане з Церквою і християнською вірою. Але задовго до свого хрещення наші пращури могли ознайомитися з художньою творчістю, розкішшю і витонченістю культури Візантії, то здійснюючи на неї набіги, то вступаючи з Цареградом у торгові відносини. Цим і пояснюється те, що Володимир охрестив Русь саме за грецьким обрядом: його вразила розкіш візантійських храмів. Починаючи з початку Х ст. давні русичі поступово стали використовувати візантійський мистецький досвід, вкладаючи при цьому у витвори мистецтва неповторну слов'янську духовність. Іконопис з'явився на Русі разом з християнством як завершена канонізована форма вираження релігійного світогляду, освяченого вищим авторитетом вселенської церкви. Іконописання перебувало під жорстким контролем ставлеників Візантії – грецьких митрополитів і здійснювалося за канонічними «лицевими» взірцями , «єрминіями» або «типиками». Візантійський вплив виразно позначається на мініатюрах і заставках рукопису, але в буквицях він практично відсутній. Скоріше тут можна уловити зв'язок із західноєвропейським ініціалом. Різноманітність в їх виконанні говорить про творчу самостійність і професіоналізм київських художників.